Роберт Луїс Стівенсон - Острів скарбів

відраховувати гроші з мішка капітана в сумку, яку я тримав.

Рахувала вона дуже повільно, докладаючи чимало зусиль, бо монети були тут найрізноманітніші – дублони, луїдори, гінеї, піастри – і безладно перемішані. Гіней було найменше, а моя мати лише гінеї й уміла лічити.

У самий розпал перераховування я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозному повітрі звук, від якого в мене кров у жилах похолола, – легке стукання ціпка сліпого по мерзлій дорозі. Ми затамували подих. Стукання чулося все ближче і ближче. Потім пролунав стук ціпка у двері, хтось смикнув двері знадвору, маючи намір увійти, і засув затріщав. Далі все затихло і надворі стало так само тихо, як і всередині. Потім знов почулося стукотіння ціпка.

На нашу невимовну радість, стукотіння тепер повільно віддалялося і, нарешті, завмерло вдалині.

– Мамо, – прошепотів я, – бери гроші й тікаємо мерщій.

Я був певен, що замкнуті зсередини двері видалися сліпому підозрілими, і він пішов лише для того, щоб покликати решту банди.

Добре, що я завбачливо замкнув двері на засув! Моїх радощів не зрозуміє хіба що той, хто не бачив того жахливого сліпого.

Утім, моя мати, попри весь свій страх, ніяк не погоджувалася взяти більше від того, що збиралася, і водночас не хотіла взяти й менше.

– Ще нема навіть сьомої години, – проговорила вона, – отже, ми встигнемо відрахувати потрібне.

Деякий час вона сперечалася зі мною, аж раптом із верхівки пагорба почувся тихий свист. Цього нам обом вистачило через край.

– Я візьму лише те, що встигла відрахувати, – мовила мати підводячись.

– А я прихоплю ще й це для рівного рахунку, – додав я, забираючи згорток у цераті.

За мить ми вже бігли вниз сходами, полишивши свічку біля порожньої скрині, і вискочили надвір. Не можна було гаяти ані хвилинки. Туман швидко розвіявся, і місяць світив уже високо в небі. Лише в улоговині та біля дверей готелю висів тонкий імлистий серпанок, що приховував нашу втечу. На півдорозі до сусіднього села ми обов’язково мали втрапити в смугу місячного сяйва. До того ж десь вдалині вже чулися кроки. Ми озирнулися й побачили блимаюче світло, що швидко наближалося, – вочевидь, хтось із розбійників ніс ліхтар.

– Любий мій, – простогнала мати, – бери гроші й тікай. Мені зле!

«Нам обом кінець», – подумав я. О, як я тієї миті сипав прокльонами на боягузтво наших сусідів і з осудом згадував чесність і жадібність матері, її тодішню відчайдушність і теперішню слабкість.

На щастя, на шляху нам трапився місток. Я допоміг матері, що вже ледь трималася на ногах, спуститися до струмка.

Раптом вона знепритомніла і повисла в мене на руках. Не знаю, звідки в мене взялися сили, але мені вдалося затягти її (боюся, не надто ніжно) під місток, наскільки це можливо, бо він був дуже низеньким, і під ним можна було тільки проповзти. Тож ми так-сяк сховалися зовсім поряд з нашим готелем.

Розділ V

Кінець сліпого

Моя цікавість виявилася сильнішою за страх, і я виповз з-під містка у виярок, де сховався за кущем дроку. Я добре бачив дорогу перед нашим будинком.

Тільки-но я вмостився у своєму пункті спостереження, як побачив, що вороги наближаються. Їх було семеро чи восьмеро, і вони йшли швидко, їхні кроки гучно відлунювали по дорозі. Попереду йшов чоловік із ліхтарем, а за ним троє в шеренгу, тримаючись за руки. Попри туман, я таки впізнав сліпого жебрака, що йшов посередині. І справді, за мить я виразно чув його голос.

– Ламайте двері! – загорлав він.

– Зараз, зараз! – відповіли разом кілька голосів.

Вони кинулися до будинку, а разом із ними і чоловік з ліхтарем. Я бачив, що вони зупинилися і про щось тихо перемовляються між собою, наче здивовані тим, що двері виявилися не замкнені. Сум’яття тривало недовго, і сліпий знов вже кидав навсібіч накази лунким та гучним голосом, у якому вчувалося нетерпіння й лють.

– Та заходьте вже! – заволав він, лютуючи через їхнє зволікання.

Четверо чи п’ятеро забігли в будинок, решта двоє лишилися на дорозі разом зі сліпим. За кілька хвилин почувся здивований зойк і чийсь голос гукнув зсередини:

– Біллі помер!

Сліпий вилаявся.

– Обшукайте його ви, нероби! – командував він. – Решта біжіть нагору і несіть скриню!

Я чув, як рипіли під їхніми важкими кроками сходинки наших старих сходів, і мені здавалося, що здригається увесь будинок. Знову почулися здивовані зойки. Вікно в кімнаті капітана розчахнулося, дзеленькнуло розбите скло, і з вікна у смугу місячного сяйва висунувся до пояса чоловік, гукаючи сліпому на дорозі:

– П’ю, тут вже встигли похазяйнувати до нас! Хтось відімкнув скриню і перерив її зверху донизу.

– А це на місці? – проревів П’ю.

– Гроші тут.

– До біса гроші! Я кажу про папери Флінта!

– Ми ніде їх не знайшли.

– Гей ви, там, унизу! Обшукайте Біллі, – знай загорлав сліпий.

Один з тих, хто лишився внизу біля тіла капітана, з’явився у дверях готелю і сказав:

– Біллі ми обшукали з ніг до голови, але нічого не знайшли.

– Це зробили власники готелю! Мабуть, той хлопчина! Хотів би я вирвати йому очі, – лютував сліпий П’ю. – Вони щойно були тут, це вони замкнулися на засув, коли я хотів був відчинити двері. Шукайте гарненько, хлопці, і ви їх знайдете.

– Авжеж, це вони! Вони навіть свічку тут не загасили! – сказав чолов’яга, що висунувся з вікна.

– Шукайте, шукайте їх гарненько! Переверніть увесь дім! – кричав П’ю, грюкаючи ціпком об землю.

У готелі зчинився ґвалт і стояв такий гармидер, що навіть по скелях пішла луна. Гупали кроки, грюкали двері, падали меблі. Нарешті розбійники один за одним вийшли надвір і повідомили, що нічого не знайшли.

Здаля почувся свист, той самий, який так налякав мене і мою матір, коли ми рахували капітанові гроші. Свист пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий подавав сигнал своїм поплічникам, але тепер я здогадався, що це був сигнал із боку сільця, який попереджав розбійників про наближення небезпеки.

– Це знову Дерк, – мовив він. – Двічі! Час вшиватися звідси, друзяки!

– Вшиватися? Та ви ж боягузи! – закричав П’ю. – Дерк – йолоп і страхопуд, годі звертати на нього увагу. Вони мають бути десь тут, поряд, й не могли далеко відійти. І тепер у наших руках. Шукайте їх швидше, собаки! От бісові душі! Якби ж я мав очі!

Заклик спрацював. Двоє розбійників кинулися обшукувати дошки й різний непотріб біля готелю, але робили це, як мені здалося, неохоче, думаючи, вочевидь, про наближення