Роберт Луїс Стівенсон - Острів скарбів

тріскоту вуглин у каміні на кухні, від цокання годинника. Нам здавалося, ніби десь поряд чутно чиїсь обережні кроки.

Розпластане на підлозі тіло капітана і думка про те, що огидний сліпий жебрак тиняється десь поряд і щохвилини може повернутися, жахали мене так, що волосся ставало сторчма. Треба було якнайшвидше щось робити, і ми вирішили, що найкраще йти по допомогу до сусіднього сільця. Сказано – зроблено. За одну мить ми, як були, простоволосі, вискочили на вулицю й побігли крізь холодну імлу й густі сутінки.

Того сільця від нас не було видно, але воно лежало неподалік, у сусідній бухті, і – що найбільше мене тішило – у напрямку, протилежному від того, звідки прийшов і куди повернувся сліпий жебрак. Ми бігли недовго, хоча іноді зупинялися й прислухалися. Але нічого підозрілого не чули, окрім тихого плюскоту води та каркання ворон у лісі.

Люди вже запалювали вогні, коли ми дісталися до села, і я ніколи не забуду, як заспокоїло мене те жовте світло з вікон і дверей. Однак допомоги тут ми ні від кого не отримали, і жоден чоловік, на превеликий сором, не наважився повернутися з нами до готелю «Адмірал Бенбов».

Даремно ми їх вмовляли: чоловіки, жінки, діти – усі, нажахані, тулилися біля власних осель. Ім’я капітана Флінта, зовсім незнайоме мені, тут було добре відоме й викликало невимовний жах. Дехто з тих, хто працював на полі, по той бік від готелю, пригадали, що бачили на дорозі якихось підозрілих людей, і прийняли їх за контрабандистів, бо ті дуже вже швидко щезли з очей. Хтось навіть бачив невеличке судно у бухті, що мала назву Кіттова Діра. Усі вони так боялися капітана, що навіть згадка про його друзяк змушували їх заціпеніти на місці від страху. Насамкінець кілька сміливців погодилися поїхати до лікаря Лівсі, який жив на протилежному боці, але ніхто не виявив бажання допомогти нам захистити готель.

Кажуть, що боягузтво передається, наче зараза. Однак воно часом спонукає до відчайдушних вчинків. Вислухавши всіх, моя мати раптом заявила, що не хоче залишати без гроша свого сина, сироту.

– Якщо ніхто з вас не наважується йти з нами, – сказала вона, – ми з Джимом підемо самі! І повернемося назад тим самим шляхом! Дякую вам красно, чоловіки з душею курчати! Хай навіть ціною власного життя, але ми відімкнемо ту скриню! Я буду щиро вдячна вам, місіс Крослі, якщо дозволите взяти вашу торбину, щоб покласти туди гроші, що належать нам за законом.

Я сказав, що піду з матір’ю. Усі завзято нас відмовляли, називаючи наше рішення дурістю, однак жоден із чоловіків не наважився піти з нами. Допомога їхня обмежилася тим, що вони дали мені про всяк випадок заряджений пістолет й обіцяли тримати для нас напоготові сідланих коней, якщо нам доведеться рятуватися втечею, а один молодик зголосився поїхати до лікаря за збройною допомогою.

Серце моє скажено калатало, коли ми з відчайдушною сміливістю поверталися додому.

Червонуватий повний місяць з’явився з-за пелени туману на обрії. Це змусило нас поквапитись, бо ми боялися, що скоро буде світло, наче вдень, і нас помітять на зворотному шляху. Ми, крадучись, обережно просувалися вздовж загорожі та не помітили і не почули нічого такого, що налякало б нас ще більше. Нарешті ми опинилися за дверима готелю, і з серця наче камінь упав.

Я швидко замкнув двері на засув, і ми зупинилися на мить, аби віддихатися. Ми стояли в темряві, самісінькі в порожньому будинку з мерцем. Тоді мати взяла зі стійки свічку, запалила її, і ми, тримаючись за руки, пішли до їдальні.

Мрець лежав так само, як ми його залишили, – на спині, з розплющеними очима і випростаною рукою.

– Позачиняй віконниці, Джиме, – прошепотіла мати. – А то раптом вони надумають підглядати за нами знадвору. А тепер, – сказала вона, коли я все позачиняв, – нам треба знайти ключ від скрині. Але хто з нас наважиться доторкнутися до небіжчика, – додала вона і зітхнула.

Я нахилився до капітанового тіла. На підлозі біля його випростаної руки лежало вирізане з паперу кружальце, зачорнене з одного боку. Я не мав сумніву щодо того, що це і була «чорна мітка». Взявши її у руку, я побачив на іншому боці написані чітким і гарним почерком слова: «Час до десятої вечора».

– О десятій, мамо! – вигукнув я, і тієї ж миті пролунав дзвін наших старих дзиґарів.

Несподіваний звук змусив нас здригнутися, але, на наше щастя, годинник пробив лише шосту.

– Нумо, Джиме, шукай ключ! – підганяла мати.

Я обшукав кишені капітана. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, товста голка, розпакований згорток листкового тютюну, ніж з кривою ручкою, кишеньковий компас, трут із кресалом – ось і все, що я там знайшов. Я вже втратив надію відшукати ключ, коли мати сказала:

– Може, він у нього на шиї.

Притлумлюючи відразу, я розірвав комірець капітанової сорочки. І справді, на просмоленому шнурку, який я швидко перерізав знайденим у кишені ножем, висів ключ.

Зраділі знахідці, ми, не гаючи часу, поспішили нагору до маленької кімнати, де жив капітан, і де від дня його приїзду стояла скриня.

На око вона нічим не відрізнялася від звичайних матроських скринь. На віку стояла випалена розпеченим залізом літера Б. Кутики в неї були добряче оббиті й подряпані від тривалого ужитку.

– Дай-но мені ключ, – сказала мати.

Хоч замок був і тугий, вона швидко відімкнула скриню й підняла віко.

Зсередини на нас війнуло різким запахом тютюну й дьогтю. Зверху лежала нова, старанно вичищена і спакована пара одягу, що її, за словами матері, жодного разу не вдягали. Під убранням лежали різні речі: квадрант, бляшаний кухлик, кілька пачок тютюну, два чудові пістолі, зливок щирого срібла, старий іспанський годинник і ще кілька не дуже цінних дрібничок, здебільшого іноземного виробництва, два компаси у мідній оправі й п’ять чи шість дивних мушель із Вест-Індії. Я часто думав потім, чому капітан тягав із собою ці мушлі у своїх небезпечних розбійницьких мандрах.

Нічого цінного, окрім зливка срібла й кількох дрібничок, ми не знайшли. На самому дні лежав полинялий від часу і солоної води старий морський плащ. Мати похапцем відкинула його в бік, і ми побачили останні речі, що лежали в скрині: оправлений у церату згорток, схоже, якийсь папірець і полотняний мішечок із золотими монетами.

– Я покажу цим негідникам, що я чесна жінка, – пробуркотіла мати. – Я візьму тільки те, що нам він був винен, і жодного фартинга більше. Тримай сумку місіс Крослі.

І вона взялася