Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

головi думку за думкою, гадку за гад­кою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в ду­шi пiдi­ймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крути­лись, вихори­лись... Од билинки перелiтали до птицi; од нтицi до скоти­ни; од скотини до чоловiка – по­ки не зася­гали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, бала­кучим. I скот, i тра­виця, i навiть камiння - все те мало свiй говiр, свою мову, - тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те бу­ло - люди, i все балакало однiєю мовою... А тепер - нiяк i довiда­тись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби - одiбрали людську мову!

Вони людей - своїх рiдних - повернули в усе те... I за лю­дей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому ли­хими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала - i сторонився вiн лю­дей далi та далi... Та й люди його не жалували.

- Бабусю! - питає раз Оришки. - Чи в мене батько був?

- Був, сину.

- Де ж вiн тепер?

- У москалi пiшов.

- Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... бай­с­трюк! - кажуть.

- То - дурнi хлопцi!

- А хiба що?.. Що то воно - недобре що?

- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...

- Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чiпка, - та й за­ду­ма­ється.

Трохи перегодя знову питає:

- А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн по­ки­нув матiр?

- Люди оддали.

- За вiщо ж вони оддали його?

- Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам зба­гнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.

- Чому, бабусю?

- Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все за­чiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба роз­казувала, їй любо було одкривати свiт його очам, - утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молод­у Чiпчину голову усе, що заховала її шестидеся-тилiт­ня пам'ять. А Чiпка не брав - гарбав усе те!

Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься ве­чiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi ду­шно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мо­трi з робо­ти. Оришка сяде, а Чiпка - коли сидить, коли ле­жить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слу­хав, - iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як стру­мiнь тихо жу­рчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... За­дивився Чiпка на небо.

- Що то, бабусю? - указує на зорi.

- То? - Зорi.

- Що ж то за зорi?

- То - янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож - як зiрочка покотиться, - то душа пере­ставиться... Душа переставиться - i зiрочка покотиться – ще­зне...

- I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?

- I твоя є, й моя, й мамина.

- А де ж моя, бабусю? - пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.

- Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...

-Ай бог там?..

- Там, сину...

- А що то за бог, бабусю?

- Бог?.. Бог - батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло - почина свiтом каламутити, - то й шле святого Iлiю на во­гнянiй ко­лiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а. як стрiльне вогняною стрiлою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго - й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує-Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнi­ваний бог, обгорнувшись чор­ни­ми хмарами... i гукає на Iлiю - карати злого!.. Котить Iлiя – не­бо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бi­гу... Ось шкваркнуло... вогня­на стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiп­ка до баби та сти­ха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я зло­го не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дiтей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю..."

Замовк Чiпка - дух притаїв: думає про Iлiю страшно­го, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:

- Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?

- Вiн, дитино, - вiн нас годує...

- А чого ж мама хлiб заробляє, - ось досi з роботи не­ма. - Каже, якби не робила, то нiчого б було i їсти?..

- Дурний ти, хлопче! - каже баба. - Чоловiк на те й уро­дився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, - як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини - i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, - та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рi­зкою - й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нiчого не робили, - як святi були!

- I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: ко­ли здумав, їв би!..

- На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як ро­зважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голод­у не мерли... Сказано -