Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

баба зварить їстки, до­гляне, й нагодує, й спати положить, котка спiває..

Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорня­ве, головате, розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчку­вате, ти­хе. Другi дiти жвавi, - як дзига крутиться, на мiсцi не вси­дить... Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стрiла пу­ститься... Чiпка, як його звали, - не такий, нi! Оце, було, Мо­тря чи Оришка скаже: "Подай, Чiпко, води!" або - ножа, або - веретено... - то вiн i почне: "А де ж воно лежить, чи сто­їть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом пiде, пi­днiме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чiп­ки. - "Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! – жа­лi­єть­ся Оришцi: - йому як що робити, то треба за тиждень загад­увати, щоб роздумався..." А iнодi було й буханця улi­пить Чiпцi в спину, щоб довго "не роздумував"... Тодi Чiп­ка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота ба­бi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його лю­би­ла й жалувала! I цяцьок йому надає, й iграшок яких там - полив'яного пiвника, сви­стiлочку, а їсти - сама не до­їсть - йому зоставляє...

Як пiдрiс Чiпка - став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора йо­го не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щи­пати, а iнодi поб'ють та й проженуть... Недурно пани своїм ро­дом величаються. На селi теж розпитують - хто якого ро­ду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився - чи давнiстю, чи боями, чи послу­гами. А се­ло знає одну славу - честь. Тим на селi й пита­ють: чи "чес­ного" роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був "ви­ро­док"... Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися...

- Виродок iде! - кричить, забачивши здалека Чiпку, бi­ло­головий, миршавенький хлопчик.

- Запорток! - пiдхопить другий... - Ходiм до його!

Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скуб­не Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насу­пить брови, скривиться, тiльки очима свiтить... Злi Чiп­чинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й го­стро дивиться на них Чiпка. А тi - за боки беруться зо смi­ху...

- Чiпкої де ти взявся? - смикнувши Чiпку за полу, пи­тає хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, - сопе.

- Ти з яйця вилупився?! - знову, другий...

Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсає нiгтем пiд нiгтем.

- Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур'янi, - од­мов­ляє понуро та все копирсає пiд нiгтем...

Регiт - аж вигiн розлягається...

- Так ти. Чiпко, з бур'яну взявсь?..

- Нi...

- А де ж твiй батько, коли ти не з бур'яну?

- Не знаю...

- То-то й є... ти байстрюк!..

- Брешеш!.. - зиркнув, як той вовк, Чiпка.

- А хто ж ти?

- Я... Чiпка.

- Ти - Чепiга, а не Чiпка! - крикне хто з середини - i вску­бне Чiпку...

- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чiпка. – По­стой, я бабусi скажу, - вона тобi дасть!

- Боюсь я твоєї бабусi, - куди ж пак! - одказує хлопець, та й знову вскубне.

За ним другий, третiй. Повертається Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чу­прину смичуть - аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вi­зь­муть та й проженуть його геть.

Iде Чiпка додому, - iде та й плаче.

- Чого ти. Чiпко, плачеш? - стрiва Оришка. Чiпка жалiєть­ся, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почн­е умовляти.

- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то ли­хi дiти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або при­ляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому ба­ба казочку про рябеньку курочку або про горобця – добро­го молодця... Чiпка слухає - й дума: "I чого отой дiд з ба­бою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!."

Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йо­му не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рiвняло казку до життя, а життя до казки - i само собi мiркувало, дивувалос­я... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так - птицi щебечуть, воли ревуть, собаки га­вкають... I нiхто не знає, що вони кажуть... "А добре б - до­знатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в лузi?.. I чого - однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi - тiльки цвiрiнькають?!. I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, ше­лестить малими листочками!.."

- Чи воли, бабусю, говорять?.. - питає Чiпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

- А птицi?

- I птицi говорять...

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. – до­пи­тується.

I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. "Скот, мов, нi­коли не реве без нужди... як вертається додому та реве - то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голо­дний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй - нi. От соловейко - як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою..." Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, - сина й дочку, - що вбили її мужа-ужа... Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послуха­ла - вбила. За те мати й прокляла їх. Си­новi ж каже: "Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти, - каже, - дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!" - От син поле­тiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соло­вейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кро­пиву завжди виривають, як погане зiлля, - щоб i городини не глу­ши­ло, й людей не жалило!

Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, од-сто­ронь од товариства, пластом ложилися на дитячий ро­зум, гонили в