Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

ме­не ор­ли­ни­ми кри­ла­ми. Хва­ли­ти бо­га, бу­де до ко­го при­хи­литься. Що за лю­ба ди­ти­на мiй Кар­по, та­кий слух­ня­ний, та­кий ти­хий, хоч у ву­хо бгай. Та­кий вiн був i ма­леньким: оце, бу­ло, по­ки­ну в ко­лис­цi, пi­ду на го­род, вер­ну­ся, а вiн ле­жить - анi пис­не. Мої си­ни не­на­че па­ху­чi ва­сильки на го­ро­дi.

Довбиш i Дов­биш­ка слу­ха­ли, слу­ха­ли Кай­да­ши­ху, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, а Кай­да­ша бра­ла злiсть. Вiн усе ждав, щоб йо­го жiн­ка хут­чiй сту­ли­ла ро­та та щоб ха­зяїн на­ли­вав по чар­цi. Чер­во­ний пе­рець у го­рiл­цi драж­нив йо­го, не­на­че цяцька ма­лу ди­ти­ну, а жiн­ка роз­пус­ти­ла роз­мо­ву на всю гу­бу. Вiн не ви­дер­жав.

- I го­дi то­бi хва­ли­тись дiтьми. Хва­ли­ла ж со­ва своїх дi­тей, що не­ма кра­щих на свi­тi, а яка ж там со­ви­на кра­са? - ска­зав Кай­даш.

- Авжеж, що прав­да, то не грiх, - при­так­ну­ла Дов­биш­ка й не­на­че пiд­ли­ла мас­ла в во­гонь.

- Я не хва­лю своїх си­нiв, але, ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на всi Се­ми­го­ри не­має та­ких хлоп­цiв, як мої. Що вже ро­бо­чi, слух­ня­нi, по­кiр­ли­вi, то дай, бо­же, та­ких дi­тей уся­ко­му. Мо­го Лав­рi­на, проше вас, хоч у па­зу­ху схо­вай, а як iде се­лом, то дiв­ча­та аж пе­ре­ла­зи ла­ма­ють.

Кайдашиха й са­ма не вва­жа­ла, що пе­рей­шла мi­ру. Кар­по зов­сiм не слу­хав не тiльки її, але на­вiть батька, а по­кiр­ним вiн не був на­вить ма­лим хлоп­цем.

Мотря нап­ряг­ла яєчнi й по­да­ла на стiл. Дов­биш знов по­час­ту­вав гос­тей. Кай­да­ши­ха ви­пи­ва­ла вже по пов­нiй, не кри­ви­ла ро­та й гу­бiв не вти­ра­ла хус­точ­кою. Чар­ка час­тi­ше пiш­ла кру­гом сто­ла. В пляш­цi вже зос­тав­ся на днi тiльки чер­во­ний стру­чок. У Кай­да­ша i в йо­го жiн­ки по­со­ло­вi­ли очi. Во­ни вста­ли з-за сто­ла й по­ча­ли про­ща­тись, об­нi­маться та цi­лу­ваться. Кай­да­ши­ха спiтк­ну­лась на по­ро­зi.

- Дасть бог, по­же­ни­мо дi­тей, то я для Кар­па при­роб­лю ха­ту че­рез сi­ни, - ска­зав Кай­даш, ви­хо­дя­чи за во­ро­та. - В ме­не си­на­ми не по­ле за­сi­яно. Лав­рiн зос­та­неться в моїй ха­тi, а Кар­по жи­ти­ме че­рез сi­ни в про­тив­нiй ха­тi.

- О то доб­ре, сва­ту! Як бу­дуть ша­ну­ва­тись, то по­ми­ряться, а як не схо­тять, то як схо­тять! - ска­зав Дов­биш, вип­ро­вод­жа­ючи сва­тiв за во­ро­та.

- Де вже, щоб мої си­ни та не по­ми­ри­лись! На цi­ло­му свi­тi не­ма та­ких слух­ня­них дi­тей, як мої си­зо­пе­рi ор­ли! - хва­ли­лась Кай­да­ши­ха, ви­хо­дя­чи че­рез во­ро­та на ву­ли­цю.

- Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­вi! Спа­си­бi вам за хлiб, за сiль та за ва­шу лас­ка­вiсть! - про­ща­лась Кай­да­ши­ха, гу­ка­ючи за во­рiтьми.

III

Пiсля дру­гої пре­чис­тої Кар­по по­вiн­чав­ся з Мот­рею. Чо­ти­ри днi гра­ли му­зи­ки, чо­ти­ри днi пи­ли й гу­ля­ли гос­тi в Дов­би­ша.

В чет­вер ра­не­сенько, тiльки що по­ча­ло на свiт бла­гос­ло­виться, Кай­да­ши­ха про­ки­ну­лась i збу­ди­ла не­вiст­ку.

- Мотре! Вста­вай, моя ди­ти­но, за­то­пи в пе­чi, та як бу­деш розк­ла­дать дро­ва, то пок­ла­ди на двох по­лi­нах пе­рек­лад, та ви­би­рай, моє сер­денько, товс­тенький пе­рек­лад, щоб дро­ва швид­ше роз­го­рi­лись. А як прис­та­виш ок­рiп, то пi­ди ви­дiй ко­ро­ву та од­же­ни вiв­цi до че­ре­ди.

Мотря про­ки­ну­лась i че­рез сон на­си­лу роз­чов­па­ла, що свек­ру­ха вчить її розк­ла­дать дро­ва в пе­чi, не­на­че її й то­го ма­ти не нав­чи­ла. Мот­ря вста­ла, роз­па­ли­ла в пе­чi й прис­та­ви­ла ча­вун з во­дою.

- Пiди ж, моя до­ню, ви­дiй ко­рiв­ку. Я тро­хи ще по­ле­жу. Чо­гось я нез­ду­жаю. Так у ме­не бо­лять но­ги! Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла на пе­чi Кай­да­ши­ха, ук­ри­ва­ючись ряд­ном.

В ха­тi ще всi спа­ли. Мот­ря пiш­ла, ви­доїла ко­ро­ву, про­цi­ди­ла на цi­ди­лок мо­ло­ко й пог­на­ла до че­ре­ди ко­ро­ву. Вер­тається во­на в ха­ту, а свек­ру­ха спить на пе­чi, аж хро­пе.

- Чи одiг­на­ла до че­ре­ди? - спи­та­ла спро­сон­ня Кай­да­ши­ха, про­ки­нув­шись. - Вiзьми ж, моє сер­це, на­чисть кар­топ­лi на борщ та нак­ри­ши бу­ря­кiв, а я ось за­раз вста­ну та по­ка­жу то­бi, як борщ на­ки­дать.

Мотря за­хо­ди­лась чис­тить кар­топ­лю, а Кай­да­ши­ха знов зо сну оха­ла на пе­чi й вста­ла то­дi, як над­во­рi зов­сiм роз­вид­нi­лось. Во­на вми­лась, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми й дов­го мо­ли­лась, до­ки Мот­ря не нак­ла­ла в гор­щик кар­топ­лi, бу­ря­кiв та ка­пус­ти. Свек­ру­ха хрес­ти­лась, а ско­са все пог­ля­да­ла на не­вiст­чи­нi ру­ки. Ро­зум­на Мот­ря й со­бi спiд­ло­ба пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й пос­те­рег­ла той ко­сий пог­ляд.

Кайдашиха по­мо­ли­лась бо­гу й по­ча­ла знов нав­ча­ти не­вiст­ку, як на­ли­вать борщ, як за­тов­ку­вать, ко­ли вки­да­ти са­ло. Во­на сто­яла над ду­шею в Мот­рi, на­че оса­ву­ла на пан­щи­нi, а са­ма не бра­лась i за хо­лод­ну во­ду.

- Як прис­та­виш до вог­ню борщ та ка­шу, то ви­ме­ти ха­ту та нак­ри­шиш са­ла на вишк­вар­ки до ка­шi, - знов по­ряд­ку­ва­ла Кай­да­ши­ха, згор­нув­ши ру­ки, а да­лi знов по­лiз­ла на пiч, за­оха­ла й знов ляг­ла од­по­чи­вать.

Мотрi ста­ло лег­ше, що свек­ру­ши­нi очi не слiд­ку­ють за її ру­ка­ми. "Але чом оце свек­ру­ха не бе­реться до ро­бо­ти?" - по­ду­ма­ла во­на.

Кайдашиха бу­ла зов­сiм здо­ро­ва й ду­ри­ла свою не­вiст­ку. Во­на бу­ла ра­да, що взя­ла в свою ха­ту доб­ру ро­бiт­ни­цю, i по­ча­ла за­ле­жу­ва­тись. В пе­чi зашк­вар­чав гор­щик.

- Мотре! - крик­ну­ла вже не ду­же со­лод­ким го­ло­сом свек­ру­ха з пе­чi. - Чом-бо ти не гля­диш стра­ви? Ад­же ж як збi­жить са­ло, то борщ до­ве­деться хоч со­ба­кам вил­ля­ти.

Мотря за­мi­та­ла сi­ни. Во­на ки­ну­ла об зем­лю вi­ни­ком i по­бiг­ла до пе­чi.

- Якби я мог­ла ро­зiр­ва­ти­ся над­воє, то я б i сi­ни ме­ла, i ко­ло пе­чi сто­яла, - про­мо­ви­ла Мот­ря не­лас­ка­вим го­ло­сом.

В ха­ту пе­ре­го­дя ввiй­шов Кай­даш з си­на­ми i зве­лiв по­да­вать обiд. Мот­ря по­да­ва­ла обiд на стiл, а ма­ти си­дi­ла за сто­лом не­на­че в гос­тях.

- Борщ зва­ри­ла доб­ре, а ка­ша вий­шла тро­хи рiд­ка, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха й по­ча­ла знов нав­ча­ти Мот­рю. Мот­ря тiльки очi спус­ка­ла до­до­лу.

По обi­дi Мот­ря по­ча­ла ми­ти горш­ки та мис­ки. Во­на взя­ла нiж i по­ча­ла вишк­рi­бать вiн­ця ста­ро­го за­са­ле­но­го горщ­ка. Гор­щик за­ви­щав пiд но­жем, на­че цу­це­ня.

- Не шкре­би, доч­ко, но­жем, бо в ме­не не­на­че хто в го­ло­вi скро­ма­дить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А як же йо­го шкреб­ти, щоб не бу­ло чуть! - не ви­дер­жа­ла Мот­ря й пiд­ня­ла свiй твер­дий го­лос.

- Не ду­же да­ви но­жем, моє сер­денько лю­бе, то гор­щик не бу­де ска­ву­чать, на­че со­ба­ка, що зав'язла в ти­ну.

Мотря за­мовк­ла й ки­ну­ла нiж на ла­ву. Нiж задз­ве­нiв. Свек­ру­ха тiльки ско­са пог­ля­ну­ла й тро­хи пос­те­рег­ла Мот­ри­нi но­ро­ви.

По обi­дi Кай­да­ши­ха за­га­да­ла не­вiст­цi на­сi­яти бо­рош­на, а по­тiм вчи­нить дi­жу, а са­ма знов по­лiз­ла на пiч спа­ти, а вис­пав­шись, вста­ла й пiш­ла до су­сi­ди в гос­тi. Мот­ря за­ду­ма­лась, со­ва­ючи си­том по сiй­цях, пе­рек­ла­де­них упо­довж но­чо­вок. Во­на до­га­да­лась, що її свек­ру­ха не­доб­ра i що пiд її со­лод­ки­ми сло­ва­ми хо­вається гiр­кий по­лин. Але Мот­ря бу­ла не