Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

- Як вас, сва­хо, бог ми­лує? Чи жи­вi, чи здо­ро­вi, моє сер­денько? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом та все пи­ша­ла гу­би.

- Спасибi вам, сва­хо! Жи­ве­мо пот­рош­ку, хва­ли­ти бо­га. Сi­дай­те, сва­хо, щоб ста­рос­ти сi­да­ли, - про­си­ла ха­зяй­ка.

- Та дай же, бо­же, щоб ста­рос­ти сi­да­ли. Як дасть гос­подь ми­ло­серд­ний, то, мо­же, й справ­дi ста­рос­ти не­за­ба­ром ся­дуть у вас, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи гу­би й вид хус­точ­кою, хоч на гу­бах i на ви­ду нi­чо­гi­сiнько не бу­ло.

- Чи це ви, сва­хо, за­пи­ли­лись? - спи­та­ла в Кай­да­ши­хи ха­зяй­ка.

- Еге, моє сер­денько. Над­во­рi душ­но, не­на­че се­ред лi­та, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i знов уд­ру­ге об­тер­ла вид хус­точ­кою. Во­на лю­би­ла че­пу­ри­тись i дер­жа­ла се­бе ду­же чис­то. Все на їй бу­ло чис­теньке, не­на­че но­ве.

Кайдашиха сi­ла ко­ло сто­ла на ос­ло­нi. Кай­даш ба­ла­кав з ха­зяїном.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл! - про­си­ла ха­зяй­ка. Кай­да­ши­ха пе­ре­сi­ла з ос­ло­на на ла­ву. Во­на ду­же це­ре­мо­ни­лась i бу­ла про­ха­на. Про­бу­ва­ючи на служ­бi в па­нiв, во­на наб­ра­лась од їх чи­ма­ло пи­шан­ня.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл, будьте лас­ка­вi. Оце, гос­по­ди! А ви, сва­ту, чо­го це стоїте? Сi­дай­те за стiл, а то ще й ста­рос­ти на­шi спро­тив­ляться.

Кайдаш по­лiз за стiл. Кай­да­ши­ха тiльки тро­хи по­су­ну­лась по ла­вi до сто­ла й очi спус­ти­ла до­до­лу.

- Оце, гос­по­ди! Сi­дай­те-бо, сва­хо, ко­ли ва­ша лас­ка, на по­ку­тi! Ви ж та­ки на­ша сва­ха! - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка Кай­да­ши­ху.

Кайдашиха зов­сiм спус­ти­ла очi, за­пи­ша­лась, втер­ла гу­би хус­точ­кою i по­су­ну­лась на са­ме по­кут­тя. Во­на лед­ве пiд­ве­ла очi й гля­ну­ла на ха­ту.

- Де це моя Мот­ря? Оце за­га­ялась за тiєю ро­бо­тою. Вже й час по­луд­ну­вать, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, веш­та­ючись по ха­тi.

- Та й ро­бо­ча ж ва­ша доч­ка! Що за зо­ло­та в вас ди­ти­на. Там так пильнує ко­ло ро­бо­ти, що й не роз­ги­нається. Ото, моє сер­це, гар­ну не­вiс­точ­ку ма­ти­му, ко­ли дасть гос­подь ми­ло­серд­ний до­вес­ти дi­ло до ла­ду, - за­го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, не­на­че в роз­мо­вi мед роз­ли­ла по ха­тi.

Довбишка гук­ну­ла на Мот­рю. Мот­ря ввiй­шла в ха­ту i ста­ла ко­ло по­ро­га. Ма­ти за­га­да­ла їй зiб­ра­ти з гле­чи­ка сме­та­ну та нак­ри­шить са­ла. Са­ма ха­зяй­ка нак­ра­яла хлi­ба, а ха­зяїн внiс з хиж­ки бо­ка­ту пляш­ку го­рiл­ки i пос­та­вив на стiл. В го­рiл­цi пла­вав чер­во­ний стру­чок пер­чи­цi, не­на­че тiльки що вир­ва­ний на го­ро­дi. Кай­даш гля­нув на пе­рець, i в йо­го слин­ка по­тек­ла.

Мотря пос­та­ви­ла на стiл по­лу­ми­сок з сме­та­ною й та­рiл­ку з шма­точ­ка­ми са­ла. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з Мот­рi очей, не­на­че хо­тi­ла ви­пи­тать всю її ду­шу. Її очi з м'якеньких ста­ли зра­зу твер­денькi. Бро­ви на­су­пи­лись, а ос­мiх зле­тiв з уст i нi­би ви­ле­тiв з ха­ти.

- Спасибi то­бi, моє сер­це ко­ха­не, що ти нас вi­таєш, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi, i зно­ву на її ус­та при­ли­нув ос­мiх, а з сло­ва­ми не­на­че по­ли­лась па­то­ка з уст.

Кайдашиха сi­ла, згор­нув­ши ру­ки, нi­би тiльки що зап­ри­час­ти­ла­ся й прий­шла з церк­ви.

Мотря пiд­ве­ла на бу­ду­щу свек­ру­ху гост­рi очi й пос­те­рег­ла ту па­то­ку своїм про­ни­зу­ва­тим ро­зу­мом. Той со­лод­кий ме­док од­ра­зу не спо­до­бав­ся Мот­рi.

Тим ча­сом Дов­биш­ка зве­лi­ла доч­цi розк­лас­ти в че­люс­тях тру­сок i спряг­ти яєчню. Мот­ря по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi. Ха­зяїн на­лив чар­ку пер­цiв­ки. В Кай­да­ша на­тек­ло пов­ний рот сли­ни. Вiн на­си­лу здер­жав­ся.

Хазяїн пiд­няв чар­ку вго­ру i по­чав при­ка­зу­вать:

"Даруй же, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я, а по­мер­шим пош­ли, гос­по­ди, царст­во не­бес­не. По­мо­жи нам, бо­же, до­вес­ти дi­ло до кiн­ця, а ти, доч­ко, будь щас­ли­ва й здо­ро­ва. Як бу­деш свек­ро­вi та свек­ру­сi по­кiр­ненька, бу­де твоя го­лi­вонька ве­се­ленька".

Хазяїн ви­пив усю чар­ку до са­мо­го дна, щоб не зос­та­ва­лось на сльози, знов на­лив i по­дав Кай­да­ше­вi.

Кайдаш ус­тав, при­ка­зав до чар­ки кiлька слiв i швид­ко вки­нув у рот го­рiл­ку. Ха­зяїн зно­ву на­лив чар­ку i по­дав Кай­да­ши­сi. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку i на­го­во­ри­ла при­ка­зок жи­вим i мерт­вим пов­нi­сiньку ха­ту.

- Даруй же, бо­же, нам i на­шим дi­тям вiк дов­гий та щас­ли­вий, щоб ти, моя до­ню, бу­ла здо­ро­ва, як во­да, щоб цвi­ла до­вi­ку, як ро­жа, щоб ти зак­ра­си­ла мою ха­ту, моя втi­хо, як зо­зу­ля са­до­чок, при­го­лу­би­ла мою ста­рiсть. Пош­ли то­бi, бо­же, вiк ве­се­лий, як ри­бi в мо­рi.

Кайдашиха лед­ве по­мо­чи­ла гу­би в го­рiл­цi, хоч i лю­би­ла го­рi­лоч­ку.

Кайдаш гля­нув на жiн­ку i по­ду­мав: "I на яко­го не­чис­то­го во­на роз­пус­ти­ла язи­ка!" Йо­му ду­же за­ма­ну­лось ви­пи­ти по дру­гiй.

- Що це ви, сва­хо, так ма­ло ви­пи­ли? - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, бу­де! - за­ле­пе­та­ла Кай­да­ши­ха. - Та­ка гiр­ка, як по­лин! Я не знаю, як тi п'яни­цi її п'ють.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, бiльше. Нев­же оце ви зос­тав­ляєте стiльки на сльози? - про­си­ла ха­зяй­ка.

Кайдашиха знов при­ту­ли­ла гу­би до чар­ки i тро­хи не по­ми­ли­лась та не хильну­ла до дна, але якось сха­ме­ну­лась, вки­ну­ла в рот один ков­ток i ду­же скри­ви­ла гу­би.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, пов­ну! - знов про­си­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, моє сер­денько! Ко­ли б не впиться, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i од­да­ла ха­зяй­цi чар­ку в ру­ки, за­ку­сив­ши хлi­бом та са­лом.

Довбиш на­лив чар­ку i пок­ли­кав до сто­ла Мот­рю. Мот­ря взя­ла чар­ку, лед­ве про­мо­ви­ла кiлька слiв, ду­же швид­ко при­ту­ли­ла чар­ку до губ i ще швид­ше її од­ве­ла, не­на­че гу­би чар­кою по­пек­ла, i од­вер­ну­лась, вти­ра­ючись ру­ка­вом. Гос­тi й ха­зяїни по­ча­ли по­луд­ну­вать, знов ви­пи­ли по чар­цi й роз­го­во­ри­лись. Кай­да­ши­ха ще­бе­та­ла, але все крадько­ма ско­са пог­ля­да­ла очи­ма на скри­ню, що сто­яла на по­лу, на жерд­ку, на по­душ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла чва­ни­тись i по­ча­ла роз­ка­зу­вать, як її ша­ну­ва­ли па­ни та по­пи.

- Оце не­дав­но, сер­денько моє, про­си­ли ме­не го­ту­вать обiд аж у Деш­ки: у свя­ще­ни­ка бу­ли хрес­ти­ни. Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Наїха­ло гос­тей пов­нi­сiнькi ха­ти, а я на всiх нас­та­чи­ла. Вже як по­роз'їзди­лись гос­тi, а ма­туш­ка й кли­че ме­не в по­кої, са­до­вить ме­не на стiльцi за сто­лом, са­ма сi­дає зо мною ве­че­рять. Так ме­не час­ту­ва­ла, спа­си­бi їй, та все прип­ро­шує: та ви­пий­те-бо, па­нi Ма­ру­сю, та їжте-бо, па­нi Кай­да­ши­хо. Їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, проше вас.

Мотря од­вер­ну­лась до по­ро­га й зас­мi­ялась. З то­го проше смi­ялись по всьому се­лi i драж­ни­ли че­рез те сло­во Кай­да­ши­ху па­нi еко­ном­шею.

- Коли б ме­нi тiльки гос­подь вi­ку про­дов­жив, а я вже до­ве­ду до пут­тя те­бе, Мот­ре. Гос­по­ди, чо­го я не по­ви­учу­ва­лась у пансько­му дво­рi!

Та згад­ка за панський двiр на­ве­ла дум­ку про не­дав­ню пан­щи­ну, на­ве­ла сум на всiх. Кай­да­ши­ха при­мi­ти­ла теє i звер­ну­ла на iн­шу стеж­ку.

- А що вже за своїх си­нiв, то, їй-бо­гу, грiх бу­де не хва­ли­ти їх. В ме­не два си­ни, не­на­че два со­ко­ли. Що вже що, а на ста­рiсть прик­ри­ють