Олександр Олесь - Княжа Україна, Олександр Олесь

далеко

Вороги його стоять.

 

І схопив себе за груди,

На собі одежу рве,

Через мить уже по хвилях

На той берег він пливе.

 

І нарешті бачать хлопця

Печенізькі вояки,

І за ним біжать, женуться,

Як за сарною вовки.

 

Туго луки натягають,

Стріли кидають вперед,

То пірне хлоп’я у воду,

То заб’ється в очерет.

 

Стріли падають у воду,

Наче чорні блискавки…

Попливти б,- але бояться

Печенізькі вояки.

 

А мале хлоп’я давно вже

Степом котиться-летить…

Сяють вогниками очі,

Серце пташкою тремтить.

 

Ось уже і рідний табір,

Ось і Претич, вояки…

Ах, здається, по степу він

Розгубив свої думки.

 

Прибігає, важко диха,

Ледве встоїть на ногах…

Закричав - і гнів палає

В огняних його словах.

 

«Воєводо і вояцтво!

Ви гуляєте, орли,

А наш Київ, наче хмари,

Печеніги облягли.

 

Ви гуляєте, а люде

Швидко з голоду помруть,

Швидко з голоду наш Київ

Печенігам віддадуть».

 

Пильно слухає вояцтво,

Що розказує хлоп’я…

Меч стискає воєвода

І сідає на коня.

 

«Вояки! вперед! на поміч! -

Вірний Претич закричав,-

Хай живе наш славний Київ,

Хай живе наш Святослав».

 

Обернувся в вулик табір…

Крики, ржання, метушня…

Кожний бравсь за спис, за зброю

І… на огиря-коня.

 

І злякались печеніги…

Крик пішов і залунав,

Що вертається з походу

Переможець Святослав.

 

Безліч літ уже минуло,

Вже давно в землі хлоп’я.

І давно вже в серці нашім

Вмерло лицаря ім’я.

 

СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА

 

 

Святослав, розбивши греків,

Повертається з війни,

Тихо плинуть по Дунаю

Навантажені човни.

 

Легко ллється вільна пісня,

Молодецька, бойова…

Святослав і сам безжурно

Разом з лицарством співа.

 

Тільки Свенельд не співає

І сидить, як ніч, сумний,

Не голубить його пісня

І не тішить день ясний.

 

Святославові говорить:

«Святославе, князю мій,

Повертайся ти на конях

По дорозі степовій.

 

Греки, певно, печенігам

Уже вістку подали,

Що Дніпром, через пороги,

Повертаються орли,

 

Що ти маєш мало війська,

Що човни твої з добром…

Славний князю Святославе,

Не вертайся ти Дніпром».

 

Похитавши головою,

Усміхнувся Святослав:

«Любий Свенельд, воєводо,

Я з дороги не звертав!

 

Що ж - поміряємось з ними,

Воєводо вірний мій,

Нам не вперше їх стрівати

На дорозі бойовій».

 

І старого воєводи

Не послухав Святослав,

І пісні ще веселіше

Перед лицарством співав.

 

Ллється пісня без упину,

На човнах пливе добро,

Переплито Чорне море,

Вже синіє і Дніпро.

 

Швидше в грудях б’ється серце,

Швидше весла хвилі б’ють…

Рідна мати Україно,

Що сини твої везуть!

 

Ось біліють білим шумом

І пороги Дніпрові,

Мов цвітуть сади зелені

Або трави степові.

 

Нагло стріли полетіли,

Наче чорні блискавки…

«Печеніги, печеніги!!» -

Закричали вояки.

 

«Приставай, виходь на берег,

Міцно меч в руці тримай,

Не бери в полон лукавих:

Всіх на місці їх рубай!»

 

І почався бій кривавий,

Б’ються лицарі-борці…

А попереду вояцтва

Святослав з мечем в руці.

 

І з мечем в руці поліг він

Смертю лицаря в бою,

За народ, за Україну

Склав він голову свою.

 

Поруч з ним лягло немало

І відважних вояків…

Тільки дехто в рідний Київ

Повернутися зумів…

 

Так колись козаче серце

Не боялося біди…

Так колись за нас вмирали

Наші прадіди й діди.

 

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

 

 

Не жили в братерській згоді

Святославові сини:

Все змагалися за владу,

Все сварилися вони.

 

Ярополк убив Олега,

Володимир смерті ждав,

Та покликав він варягів,

Врятувавсь і князем став.

 

Де тепер розташувались

Холмщина, Галичина,

Там віддавна проживали

Українські племена.

 

Неспокійно їм жилося,

Дні проходили в боях,

Набігали на їх чехи,

Нападав на їх і лях.

 

Та найгіршими катами

Були орди-дикуни.

Як вони людей гнітили,

Як знущалися вони!

 

І поклявся Володимир,

Що він люто їм помстить,

Що дулібів і хорватів

Від недолі захистить.

 

Що прилучить до держави

Холмщину, Галичину,

Що збудує Україну

Вільну, дужу і міцну.

 

І воює Володимир,

І щастить йому війна,

І злились в одну родину

Українські племена.

 

КОЖУМ’ЯКА

 

 

Вбивши князя Святослава,

Печеніги раз у раз

Йдуть ордою на Вкраїну,

Раз у раз грабують нас.

 

І тепер їх шатра сірі

Вкрили луг над Трубежем,

Печеніги знов з’явились

І погрожують мечем.

 

Наші ждуть. Але боїться

Печенізький хан іти,

Йому хочеться без бою

Перемоги досягти.

 

Є один вояк у його

Втроє дужчий за вола…

«Хай він б’ється»,- хан хитрує

І до князя шле посла.

 

«Чи не викличем ми, князю,

Гніву праведних богів,

Коли річку почервоним

Кров’ю наших вояків?!

 

Краще ми розв’яжем сварку

Славним герцем двох борців:

Коли твій борець подужа,

Я скорюся без боїв».

 

Князь погодивсь, і звелів він

Найсильнішого