Старицький - Облога Буші, Старицький

що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого,- могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.

- Незле слово,- прищуривсь Потоцький,- але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем.

Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.

- От за таку образу, - покрикнув Чарнецький, аж зашарівшись від шаленості, - що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, - ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу,- випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!

- Ось моя рука, пане воєводо, - простяг свою руку Потоцький, - тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.

- Так, так, ясний графе! - відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.

- А я мислю, - підняв голос гетьман напольний, - що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.

- Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, - відрізав з пихою гетьман коронний, - але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, - наддав він, - пріч вродливиць з жоноти... а гірших - татарам.

- Я повинен коронному гетьману заявити, - напружив слово Лянцкоронський. - Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї - полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.

Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.

- Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, - кепливо відповів крізь зуби Потоцький, - але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

- Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! - промовив Лянцкоронський, кивнувши головою недбало.

- Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!

- Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! - гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. - Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.

- Так, так! - злорадо зареготав гетьман.- За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! - підніс він налитий джурою келих.

А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп'янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.

IV

Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві а й в три перії дубові мажі, окуті добре залізом,- найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці,- підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади - гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам'ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.

- А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть  постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

- Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, - відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

- Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! - весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.

- Запорошить! - завважив, усміхаючись, і пан сотник.- А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.

- Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, - постановив Шрам - зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.

- Вірно! - зміцнив і пан сотник. - А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).

- Чого й краще! - згодився Шрам.- Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

- А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, - пояснив сотник.

- Потіха, та й годі! - додали з реготом ближчі чуприни.

- Тривайте, братці! - укинув з тривогою сивоусий козак. - А де ж наші баби-цокотухи? Без них, бра, і свято не в свято!

Всі сполошилися й оточили діда кружком.

- Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! - загомоніли довкола.

- Не турбуйтесь! Бабів я волочу! - почувся з пітьми голос хорунжого. - Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті,- по три пари волів ледве тягнуть.

- Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, - завважив пан сотник, і юрба відповіла на те