Старицький - Облога Буші, Старицький

ковтками старого венгерського, - не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак - і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

- Найперше,- сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, - панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку...

- Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, - підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. - Замок Буша - це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

- Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, - підкрепив пан Чарнецький.

- Тим краще, панове,- більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт,- вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. - Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лишень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан - самі кобіти,- це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, - це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха,- це три; чи не так би то, лицарство славне?

- Правда, правда, яснійший графе! - загоготіла шляхта. - Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

- Даруйте, пане гетьмане...- почав було Лянцкоронський.

- Пшепрашам, вельможний пане,- перервав його пан Потоцький, і польний гетьман, ображений, змовк.

- За кобіт і за любощі! - підняв келих Потоцький.

- Віват! - загримотіло навколо.

- Хоча й оті хлопки,- вів далі, смакуючи губами, Потоцький, - неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!

- Досконале, ясний графе! - підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.- Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи [2]  - найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! [3] Віват!!!

- Віват! Віват!! - розляглося навкруг.

- Тільки єдину увагу додам я,- відмовив Чарнецький,- щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони - тварюки!

- Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата,- сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.

Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство - на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.

Зборонець був огрядний і стрункий - красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

- Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива,- зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.

- Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,- промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

- І я прошу вибачення за його,- додав Чарнецький, - тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

- Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? - здивувався Потоцький.

- Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім'ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

- Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина,- поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

- Сором, пане! - покрикнув грізно Чарнецький.- Через тебе сороміцькою кров'ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала...

У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:

- За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім'ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

- Ого-го! - перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.

- Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід,- вів далі поривчасто шляхтич,- але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір'я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив'яні калюжі і безкрая братогубна...

- Братогубна?! - спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко.- Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.

- Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, - промовив улесним голосом Лянцкоронський. - Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.

- Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? - процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. - В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої.

Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:

- Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись,