Франко І. Я. - Зів'яле листя, Франко І. Я.

style="">Левкоєю пахуче-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки.

Як ідеал все ясний - бо далекий.

 

Я понесу тебе в душі на дні

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні…

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти,- покіль мій спів лунає.

 

XIX. «Як віл в ярмі, отак я день за днем…»

 

 

Як віл в ярмі, отак я день за днем

Свій плуг тяжкий до краю дотягаю;

Немов повільним спалююсь огнем,

Та ярко бухнуть сили вже не маю.

 

Замерли в серці мрії молодечі,

Ілюзії криниця пересохла;

Різкі, сухі мої зробились речі,-

Пора худого жнива надійшла.

 

Худеє жниво! Сіялось, мабуть,

Замало й ненайкращої пшениці.

А час не ждав! Холодні зливи йдуть,-

Важку ворожать осінь нам зірниці.

 

XX. «Сипле, сип­ле, сип­ле сніг…»

 

 

Сипле, сип­ле, сип­ле сніг.

З не­ба сірої бе­зодні

Міріадами ле­тять

Ті ме­те­ли­ки хо­лодні.

 

Одностайні, мов жу­ра,

Зимні, мов ли­хая до­ля,

Присипають все жит­тя,

Всю кра­су лугів і по­ля.

 

Білий ки­лим за­бут­тя,

Одубіння, отупіння

Все пок­рив, стис­кає все

До най­глиб­шо­го коріння.

 

Сипле, сип­ле, сип­ле сніг,

Килим важ­че на­ля­гає…

Молодий огонь в душі

Меркне, слаб­не, по­га­сає.

 

 

 

I. «Коли студінь потисне…»

 

 

Коли студінь потисне,

Не хвилює вода, не блищить.

Коли лампа розприсне,

То і світло її не мигтить.

 

Коли струна порветься,

То від неї музики не жди.

Чом же пісня та ллється

Під вагою турбот і біди?

 

Чи те горе, як праса,

Щоб із серця пісень надушить?

Чи пісні ті, як дзвони,

Щоби горя завід заглушить?

 

II. «Вона умерла! Слухай!»

 

 

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.

Вона умерла! Мов тяжезний трам,

Мене цілого щось додолу клонить.

Щось горло душить. Чи моїм очам

Хтось видер світло? Хто се люто гонить

Думки з душі, що в собі біль заперла?

Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

 

Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть

І на устах красніє ще малина…

Та цить! І подихом одним не труть

Її! Се твоїх бажань домовина.

Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть

Сей дзвін… Припадь і плач, немов дитина!

Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,

Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!

 

І як се я ще досі не вдурів?

І як се я гляджу і не осліпну?

І як се досі все те я стерпів

І у петлю не кинувся коніпну!

Адже ж найкращий мій огонь згорів!

Адже ж тепер повік я не окріпну!

Повік каліка! Серце гать пожерла,

Сточила думи всі! Вона умерла.

 

Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! кричать! - та горло біль запер.

Вона умерла! - Ні, се я умер.

 

III. «Байдужісінько мені тепер…»

 

 

Байдужісінько мені тепер

До всіх ваших болів і турбот,

До всіх ваших боїв і гризот!

Всі ідеї ваші, весь народ,

Поступ, слава,- що мені тепер?

Я умер!

 

Хоч вались про мене весь сей світ,

Хоч брат брата тут мордуй і ріж,-

Нічого мені тепер глядіть,

Нічого вже добиваться більш!

В моїм серці вбитий острий ніж,

І навіки душу я запер,-

Я умер.

 

Хай побіда світла вас манить,

Хай надія додає вам крил,-

Та моя надія ось лежить:

Я - судно без мачтів і вітрил,

Я для радощів не маю сил,

І з життям умову я роздер,-

Я умер.

 

IV. «В алеї нічкою літною…»

 

 

В алеї нічкою літною,

Я йшов без тями, наче тінь,

Горіли зорі надо мною,

І неба темная глибінь,

Мов океан тиші, спокою,

Лилася в душу. Як же я

Ще вчора вас любив, о зорі,

Тебе, блаките! Як моя

Душа в безмірному просторі

Купалася, на ті прозорі

Луги летіла, де цвітуть

Безсмертні квіти, де гудуть

Несказанно-солодкі співи!

А нині темні і тяжкі ви

Для мене, весь ваш чар погас.

Ненавиджу я нині вас!

Ненавиджу красу, і силу,

І світло, й пісню, і життя,

Ненавиджу любов, чуття,-

Одно люблю лиш - забуття,

Спокій, безпам’ятну могилу.

 

В алеї нічкою літною

Я йшов без тями, наче тінь.

Поперед мене, поза мною

Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзвонив біцикл. Неслися шепти

Любовних пар, далекий спів…

Та в серці мойому засів

Біль лютий, на який не вспів

Ніхто ще видумать рецепти.

Я йшов, та знав, що я - могила,

Що нерв життя у мене вмер,

Що тут, внутрі, на дні тепер

Душа моя похоронила

Всі радощі і всі страждання,

Весь спів, що вже не встане знов,

Своє найвищеє бажання,

Свою