Франко І. Я. - Зів'яле листя, Франко І. Я.

остатнюю любов.

 

V. «Покоїк і кух­ня, два вікна в пар­тері…»

 

 

Покоїк і кух­ня, два вікна в пар­тері,

На вікнах з квітка­ми ва­зон­ки,

В по­кою два ліжка, підхи­лені двері,

Над вікна­ми білі зас­лон­ки.

 

На стінах го­дин­ник, п’ять-шість фо­тог­рафій,

Простенька ко­мо­да під му­ром,

Насеред по­кою стіл круг­лий, нак­ри­тий

І лам­па на нім з аба­жу­ром.

 

На кріслі при ньому си­дить моє щас­тя,

Само, у туж­ливій за­думі:

Когось до­жи­дає, чийсь хід, ма­буть, ло­вить

У ву­личнім га­морі й шумі.

 

Когось до­жи­дає… Та вже ж не для ме­не

В очах її світло те бли­ма!

Я, су­мер­ком вкри­тий, на ву­лиці стою,

У рай той зак­рав­ся очи­ма.

 

Ось тут моє щас­тя! Як близько! Як близько!

Та як же ж да­ле­ко навіки!

І крається сер­це, та ви­сох­ли сльози,

Огнем лиш пашіють повіки.

 

Гаряче чо­ло я в до­лоні зціпив­ши,

Втікаю від ти­хої ха­ти,

Мов ра­не­ний звір той тікає у нетрі,

Щоб в своїй бер­лозі зди­ха­ти.

 

VI. «Розпука! Те, що я вважав…»

 

 

Розпука! Те, що я вважав

Святим і близьким ідеалу,-

Отой бездушний міль узяв

І там гризе собі помалу.

 

Те, що в душі леліяв я

Як скарб, як гордощі природи,

В руках у того муравля

Є іграшка, котру без шкоди

 

Зламати можна, попсувать

І в кут закинути по хвили.

А я гляджу на се - й ридать

Ні помогти не маю сили.

 

Гляджу, як квіточка моя

В руках нелюбих ув’ядає,

Як сіра, зимная змія

По моїм раю походжає.

 

Мене аж душить почуття,

Гірке, болюче і скажене…

Сто раз прокляте те життя,

Що так собі закпило з мене!

 

VII. «Не можу жить, не можу згинуть…»

 

 

Не можу жить, не можу згинуть,

Нести не можу ні покинуть

Проклятий сей життя тягар!

Ходжу самотній між юрбою

І сам погорджую собою…

Ох, коб останній впав удар!

 

Не жаль мені життя ні світа,

Не жаль, що марно кращі літа

У горі й праці протекли.

Пропало все! Та й що ж? Пропало!

А що ж передо мною стало?

Безодня, повна тьми і мли.

 

Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,

Що тягну, мов той віл на шиї,

Отсе вже більш як двадцять літ -

Зовсім як хлопчик той, сарака,

Прутком по бистрій хвилі швяка,-

Чи з того є на хвилях слід?

 

Даремно биться, працювати,

І сподіваться, і бажати!

Пропала сила вся моя.

Лиш чорних мар гуляє зграя

І резигнація безкрая

Засіла в серці, як змія.

 

VIII. «Я хтів жит­тю кінець зро­бить…»

 

 

Я хтів жит­тю кінець зро­бить,

Марну луш­пи­ну геть роз­бить,

Хотів зу­сил­лям влас­них рук

Здобути вихід з страш­них мук,

Хотів я вир­ваться з яр­ма

Твойого ча­ру - та дар­ма!

Зусиллям всім не­пе­рекір

У мні трус­ли­вий, підлий звір

Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя,-

Сліпая при­вич­ка жит­тя,

Прив’язання до тих кутів,

Де я не жив, а жи­вотів,

До праці, що з’їдає дни,

А замість рож дає тер­ни,

До то­го краю, що, мов смок,

Із сер­ця ссе най­кра­щий сок,

Аж висх­не віра в нім жи­ва,-

Тоді от­ру­ти до­ли­ва.

Я чую се - не вар­то жить,

Життям не вар­то до­ро­жить,

Тебе ут­ра­тив­ши навік,

Я чую се - єди­ний лік,

Се кулька в лоб. Та що ж, хит­ка

Не піднімається ру­ка.

 

Увесь свій жаль, увесь свій біль

Хтів я в од­ну звер­ну­ти ціль,

В один набій страш­ний, як грім,

Зібрать свою всю си­лу в нім

І ви­лить го­лос­но, мов дзвін,

Остатній спів, страш­ний проклін,

Такий проклін, щоб мерз­ла кров,

В не­на­висть зсти­ла­ся лю­бов,

Змінялась радість в тем­ний сум,

І щоб кра­си не ба­чив ум,

І що­би уст цу­рав­ся сміх,

І від повік би сон відбіг,

Тюрмою б весь зро­бив­ся світ

І в лоні ма­ми гиб би плід -

І сей проклін, ду­ше моя,

Хотів на те­бе ки­нуть я

За насміх твій, за весь твій чар,

За той бо­лю­чий, кля­тий дар -

З тер­но­вих ко­лю­чок бу­кет.

Та в серці мой­ому по­ет

Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя,

Для нього ти кра­са жит­тя,

Струя чут­тя, пісень по­ра -

Проклін у горлі зав­ми­ра.

 

IX. «Тричі мені яв­ля­ла­ся лю­бов…»

 

 

Тричі мені яв­ля­ла­ся лю­бов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхан­ня й мрій ут­ка­на, із обс­нов

 

Сріблястих, мов ме­те­лик, підлетіла.

Купав її в ро­же­вих блис­ках май,

На пур­пу­ровій хмарі вранці сіла

 

І ба­чи­ла дов­ко­ла рай і рай!

Вона бу­ла не­вин­на, як ди­ти­на,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

 

Явилась дру­га - гор­дая кня­ги­ня,

Бліда, мов місяць, ти­ха та сум­на,

Таємна й не­дос­туп­на, мов свя­ти­ня.

 

Мене ру­кою зим­ною во­на

Відсунула і шеп­ну­ла таємно:

«Мені не жить, тож най ум­ру од­на!»

 

І мовч­ки щез­ла там, де вічно темно.

Явилась тре­тя - жен­щи­на чи звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

 

Впивається її кра­сою зір.

То ра­зом страх бе­ре, ду­ша хо­ло­не

І си­ла розп­ли­вається в простір.

 

Спершу я ду­мав, що бо­кує, то­не

Десь в тіні, що на ме­не й не зир­не -

Та враз мов бух­ло по­лум’я чер­во­не.

 

За са­ме сер­це вхо­пи­ла ме­не,

Мов сфінкс, у ду­шу кігтя­ми