Черемшина Марко - Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія, Черемшина Марко

Опісля завелась була між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вернути до «Параски», себто до мужиків.

Мої дєдя Юрій Семанюк родились в р. 1846 в Кобаках в численній мужицькій сім’ї, бо мали п’ять сестер і двох братів, і їх дєдя Стефан не мали стільки поля, щоби усіх дітей повідвіновувати як слід. Дєдя бралися добре науки у сільській школі, і для того дід Стефан трібував їх вивчити якогось ремесла і дав їх на науку до церковного маляра, а коли ця наука дуже барилася, відобрав їх від малярства і дав на науку до дяка, бо дєдя мої вже змалу мали гарний сопрановий голос, який опісля перейшов у тенор. Дяківства училися мої дєдя у кожного дяка у кожнім селі у горах від Путилова до Жаб’я. При науці дяківства у Путилові мої дєдя звернули були своїм голосом на себе увагу проживаючого тоді в Путилові письменника Юрія Федьковича, що полюбив був дуже металічний голос мойого дєді і сам любив дуже співати.

Федькович майже щодня кликав до себе мого дєдю і учив їх співати світських та церковних пісень, давав їм із своєї бібліотеки книжок до читання і взагалі опікувався моїм дєдєм як своїм молодшим братом. Дєдя віддячувались великим приятельством і прив’язанням до Федьковича, за яким - як опісля казали - штрикали б були у вогонь і з яким варт було жити та й умирати. Після своєї довгої мандрівки гірськими селами дєдя вернулись опісля до села Кобаки в Косівському повіті і оженились, беручи собі за дружину у Дмитра і Насті Олексюків, званих Микитюками, їх доньку Анну. З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 69 і після року колиски взяли мене на виховання до себе на Заліську гору дід і баба: Дмитро і Настя Олексюки, які піклувались мною через 6 літ. Дід Дмитро Олексюк, в селі званий Микитюком, був то правовірний і справедливий гуцул, дуже доброго серця господар ще з первісною простотою, бо не умів ані читати, ані писати, у війську не служив, орав ще деревляним плугом, їздив тільки волами, святкував усі хоть би і найменші свята, вірив у відьми та лісовиків, добре вгадував наперед лиху і добру погоду, нікому не каламутив води і приймав на нічліг всякого, хто тільки того собі забажав. Газди з газдинями і доньками або синами з Брустур, з Жаб’я, з Ворохти та Гриняви, з Довгополя, Устєрік, Ріжна, з Ясенева, з Яворова та Криворівні, їдучи верхом з набором на доли, щоб заміняти скором та посудину на хліб, все повертали до мого діда на ніч, і майже щоночі ночувало у дідовій хаті десять, а не раз і двадцять осіб. Дід і баба гостили їх вечерею і сніданком, а дуже часто приносили з корчми горівки і частували гостей. Дід дуже любили з гостями набуватися та й хоть розповідати, хоть слухати оповідань про давнину, як Черемошем ішла турецька границя, про якогось лихого ката Гурського, про великого багатиря вірменина Ромашкана, про татарів і волохів, про лісових божків і духів, про рахманський великдень, Асафатову долину, про відьми і чугайстра, про Каньовського, про чудне зілля і т. ін.

Дід уміли красно грати на флоярі і по вечері грали, а гості співали і танцювали, ще й бабу і мене брали в танець і вивчили були мене танцювати гуцулки, аркана і гайдука (танець з присюдами - сільська коломийка). Як лучився коли день, що у діда не було гостей, то дід були дуже сумні, навіть не сідали вечеряти за стіл, але вечеряли з бабою і зі мною на лавиці, під полицями, сидячи на малім стільчику. Ще я був малим приземком, як дід і баба справили мені всю парубоцьку ношу, і капелюх з павами, і онучі крашені, і нараквиці вовняні та й брали мене до церкви, а не раз до містечка Кути або до Косова. Я пропадав за дідом, та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали, і так красно, та весело, та любо набувались, красну бесіду мали, мене вихвалювали, теплими долонями гладили, баранчиками, із бринзі топленими, та пукавками, та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили.

Я любив діда і бабу, а як дід мене любили, повидів я тоді, як управа кобацької школи візвала діда, щоб мене вписав до школи. Дід три дні не їли та й поплакували, а четвертого дня мене до школи самі відвели. Школа була далеко, і дід мене все водили і напротив мене виходили. Азбуки учив мене учитель Колцуняк, батько Марійки Колцуняківної, авторки повісті «На стрічу сонцю золотому», 70 чоловік лагідної вдачі, який нікого не бив у класі. Опісля учили мене учителі: Пасічинський і Роговський, які любили бити прутом, коли хто не умів свого завдання. У вищих сільських класах учив мене управитель кобацької школи Омелян Казиєвич. Се була душа не чоловік. Учив мене приписової науки, а кромі неї, ще й німецької мови так, як свого сина, і довів до того, що я говорив гладко німецькою мовою і читав німецькі повісті, які він для мене випозичував від місцевого пароха о. Петра Стефановича. Десь коли я був в другій або третій класі сільської школи, мої дєдя і неня перенеслись з молодшим братом Василем і наймолодшою сестрою Єленою на гору до діда і тут в окремій кімнаті замешкали та й мене від діда силоміць відобрали, кажучи, що дід мене дуже розпестили і нічого доброго не навчили. Із-за того дід загнівались були на дєдю і спересердя спродали ліс «Цухонів» кутському господареві лишень тому, щоби моєму дєді і моїй нені того гарного ліса з оленями, сернами і орлами не оставляти по собі в спадщині. Із-за того лісу дєдя з дідом не могли вже помиритись і розумерлися у гніві. Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи непридатний, для того просили управителя Казиєвича, щоби мене приготовляв до гімназії. Управитель Казиєвич учив мене дуже щиро навіть ночами