Антуан де Сент Екзюпері - Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

я склав першого в Аргентині літака! Я в авіації - з дев'ятсот десятого року. Двадцять років, пане! I як ви тільки можете казати… А молоді!.. Вони сміятимуться з мене в цеху… Ох, як вони сміятимуться!

- Це справи не торкається.

- А мої діти, пане! Я маю діти!..

- Я вам уже сказав: ви дістанете місце підсобного робітника.

- Але моя гідність, пане, моя гідність! Подумайте, пане, двадцять років у авіації, так багато працював - і раптом…

- Місце підсобного робітника.

- Я відмовляюсь, пане, відмовляюсь!

Старечі руки тремтять, і Рів'єр намагається не дивитися на ці зморшкуваті, зашкарублі, такі прекрасні руки.

- Місце підсобного робітника.

- Ні, пане, ні!.. Я хочу вам сказати…

- Можете йти.

«Я прогнав так жорстоко не його,- думає Рів'єр.- Я прогнав зло, за яке він, можливо, і не відповідає, але знаряддям якого став.

Бо обставинами треба керувати - і вони скоряються, і ти твориш. Та й людей створюєш. Або звільняєш їх, якщо вони - знаряддя зла».

«Я хочу вам сказати…»

Що хотів йому сказати цей бідолашний дід? Що в нього на схилі літ забирають єдину радість? Що йому любий сам стук інструмента по металу літака? Що його життя позбавляється високої поезії? А потім… що треба ж якось жити?

«Я дуже втомився,- думав Рів'єр. У ньому піднімався якийсь лагідний пал. Він постукав у папір, подумав: - Я так любив обличчя цього старенького…» Він знову побачив руки старого, ніби згадав, як вони кволо здригнулись, наче їхні пальці хотіли міцно сплестися. «Досить було сказати: «Гаразд, гаразд, залишайтесь»,- і по старих руках пробігла б хвиля радості»,- марив Рів'єр, і ця радість, що про неї сказало б не обличчя, сказали б старі робочі руки,- ця радість була б для Рів'єра найпрекраснішою радістю у світі.

«Роздерти папір?..» Родина старого, його повернення ввечері додому - і оця скромна гордість:

- То, значить, тебе залишають?

- Ще б пак! Ще б пак! Це ж я склав першого в Аргентині літака!

I молодь у цеху не буде більше сміятися, і до старого знову ставитимуться шанобливо…

«Подерти?»

Задзвонив телефон. Рів'єр узяв трубку.

Довге мовчання. Потім відголоски, лунка глибина, що її надають людським голосам простір і вітер. Нарешті з трубки почулося:

- Говорить аеродром. Хто біля апарата?

- Рів'єр.

- Пане директоре, шістсот п'ятдесятому наказано рушати.

- Добре.

- Нарешті все гаразд. Але довелося останньої миті лагодити проводку: були пошкоджені контакти.

- Добре. Хто монтував освітлення?

- Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення на борту - річ дуже небезпечна!

- Авжеж.

Рів'єр думав: «Якщо не викорінювати зла, не викорінювати його щоразу, як з ним здибаєшся, тоді під час польоту гасне світло. Знати знаряддя зла і не боротися зі злом - злочин. Ні, Робле мусить піти».

Секретар нічого не бачив. Він досі ще клацав на машинці.

- Що ви друкуєте?

- Двотижневий звіт.

- Чому він досі не готовий?

- Я…

- Доведеться перевірити.

«Дивно бачити, як беруть гору випадкові обставини, як виступає наяв величезна темна сила, та сама, що рушить безкраї праліси, та сама, що росте, шириться, кипить у ключ повсюди, де тільки затівається велике діло». Рів'єрові подумалось - під натиском тонких ліан падають гігантські храми.

«Велике діло…»

Рів'єр спробував переконати себе самого:

«Ці люди… Я люблю їх. Я борюся не з ними, а з тим злом, що діє через них…»

Його серце билося коротко, часто, болісно.

«Я не знаю, чи добре те, що я роблю. Не знаю точної ціни ні людському життю, ні справедливості, ні горю. Не знаю гаразд, чого варта радість людини! Не знаю, чого варта тремтяча рука. I яка ціна жалю й ласці…»

Він марив наяву:

«Життя сповнене протиріч… Кожний виплутується з них, як може… Але завоювати права на вічність, але творити - в обмін на свою тлінну плоть…»

 

По короткому роздумі Рів'єр зателефонував.

- Перекажіть пілотові європейського поштового: хай зайде до мене перед вильотом.

I подумав:

«Не можна допустити, щоб цей поштовий знову йшов в обхід. Якщо я не струсну як слід своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю».

 

X

 

 

Дружина пілота, пробуджена телефонним дзвінком, глянула на чоловіка, подумала:

«Хай ще трохи поспить».

Вона милувалась на його могутні голі груди; він був наче красень корабель.

Він спав у своїй мирній постелі, наче в гавані, і, щоб ніщо не турбувало його сну, вона розпростувала пальцем згортки, наче проганяючи тіні, ніби розгладжуючи легкі брижі й заспокоюючи постіль; так доторк божества приборкує море.

Вона встала, розчинила вікно, підставляючи лице вітрові. З вікна відкривався весь Буенос-Айрес. У сусідньому будинку танцювали; вітер доносив уривки мелодій - була година розваги й відпочинку. Місто сховало людей у свої сто тисяч фортець; кругом усе дихало спокоєм і певністю: але жінці здавалося, що ось-ось пролунає клич: «До зброї!» - і на той клич відгукнеться одна-єдина людина, її чоловік. Він усе ще спав, але то був неспокійний сон військових резервів, що їх невдовзі кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його; жалюгідними здадуться пілотові міські вогні, коли він, молодий бог, злетить над їхнім порохом. Дружина дивилась на дужі долоні, що їм за годину буде вручено долю європейського поштового, відповідальність за щось велике, подібне долі цілого міста. I в її серце закрався неспокій. Цю людину - єдину серед мільйонів призначено для незвичайної офіри. Їй стало тоскно. Він піде, вислизне від її ніжності. Вона леліяла, пестила, берегла його не для себе, а для сьогоднішньої ночі, і ця ніч зараз візьме його - для битв, для тривог, для перемог, що за них вона нічого не знатиме. Їй пощастило на короткий час приручити ці ніжні руки, але вона лише невиразно уявила собі їхнє справжнє призначення. Вона знала посмішку цієї людини, знала чуйність закоханого; але вона не знала, як божественно гнівен бував він, опинившись у серці бурі. Вона оповивала його ніжними путами кохання, музики,