Антуан де Сент Екзюпері - Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

- як людина, що в неї хвора дитина; вона простує в юрбі і несе в душі велике безгоміння свого дому».

Рів'єр дивився на людей. Він намагався розпізнати тих, хто любовно зберігає в душі своє відкриття або своє кохання. Він думав про те, які самотні доглядачі маяків.

 

Рів'єрові була приємна тиша в конторі. Повільно йшов він кімнатами, і його кроки відлунювались у порожньому приміщенні. Друкарські машинки спали під чохлами. За замкнутими дверцятами величезних шаф лежали рівні ряди канцелярських течок. Десять років досвіду й праці! Йому привиділось: він ходить підвалами банку, навколо зібрано незліченні скарби. Він думав про те, що кожна з його відомостей нагромадила в собі щось дорожче від золота - живу силу, хоча й заснулу, як золото в банкових коморах.

В одному покої він зустріне тут єдину людину на ногах - чергового секретаря. Той працює, щоб тривало життя, щоб тривали зусилля людської волі, щоб ніколи й ніде від Тулузи до Буенос-Айреса не порвався ланцюг.

«I людина ця навіть гадки не має про власну велич».

Десь провадять зараз боротьбу поштові літаки. Нічний політ триває довго, ніби хвороба. Коло літака треба чергувати, як біля постелі хворого. Треба помагати людям, що руками, колінами, грудьми зустрічають нічний морок, б'ються з ним лице в лице і для котрих не існує - в цілому світі не існує нічого, крім хистких, невидимих стихій. Силою власних рук, наосліп, вони мають вирвати себе з цих стихій, ніби з морських глибин. Як страшно може іноді пролунати визнання: «Щоб побачити свої руки, мені довелося їх освітити…» У червоному світлі виступає лише оксамит рук, ніби до ванночки з проявником кинутих. Це все, що зостається від всесвіту, і це потрібно врятувати.

Рів'єр попхнув двері, що провадили до відділу експлуатації. Відкидаючи в куток ясну пляму, в кімнаті горіла єдина лампочка. Клацання друкарської машинки надавало тиші якогось особливого змісту, але не порушувало її. Вряди-годи бринів у повітрі телефонний дзвінок: черговий секретар підводився зі свого місця і йшов назустріч цьому кличеві, наполегливому й журному. Він брав трубку, й невиразна тривога зникала; в заснованому тінню кутку починалася тиха розмова. Потім людина байдуже поверталася до столу; вираз дрімотної самотності, застиглий на її лиці, ховав невідому таємницю. В години, коли два поштових перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, знадвору, з ночі, несе в собі погрозу. Рів'єр подумав про телеграму, що раптово спадає на родину за вечерею, коли протягом безконечно довгих секунд лице батька, котрий прочитав телеграму, ще не зраджує своєї страшної таємниці. Лише пробігає лицем легка хвиля - така спокійна, не схожа на крик пробі… I щоразу в приглушеному телефонному дзвінку Рів'єрові чулося глухе відлуння цього крику. Самотність сповільнила рухи чергового, робила його подібним до плавця, що борсається в хвилях. Коли він повертався з темного кутка до своєї лампи, здавалося, що плавець випірнув з глибини, і щоразу у рухах людини Рів'єрові ввижався важкий тягар таємниці.

- Сидіть. Я підійду.

Рів'єр зняв трубку і почув гудіння нічного світу.

- Говорить Рів'єр.

Невиразний шерех, потім голос:

- З'єдную вас із радіостанцією.

Знову шерех, лускіт перемкнутих контактів; потім інший голос:

- Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

- Так… так…

Нічого істотного. Звичайні службові зведення. З Ріо-де-Жанейро вимагали пояснень, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса - про технічне обладнання. Звичні, знайомі звуки.

- А літаки?

- Буря. Літаків не чуємо.

«Тут ясна зоряна ніч,- подумав Рів'єр,- а радисти вже вловили в ній подих далеких бур».

- До побачення.

Рів'єр підвівся. До нього підійшов секретар.

- Папери на підпис, пане директоре…

- Гаразд.

Рів'єр нараз відчув прихильність до товариша в роботі, на котрого також звалено тягар цієї ночі. «Ми вкупі ведемо бій,- думав Рів’єр.- А він так ніколи й не узнає, як міцно зв'язує нас це нічне чергування».

 

IX

 

 

Зайшовши з пакою паперів до свого кабінету, Рів'єр відчув той гострий біль у правому боці, що вже кілька тижнів не давав йому спокою.

«Кепська річ».

На мить він прихилився до стіни.

«Яке безглуздя!»

Він добрався до крісла.

I знов - укотре вже - він, старий лев, відчув на собі пута, і глибокий сум пойняв його.

«Скільки праці - і прийти до такого підсумку! Мені за п'ятдесят. Піввіку виповнював я своє життя ущерть, створював самого себе, змагався, змінював перебіг подій, і от що цікавить мене тепер, от що сповнює мене, от що витісняє всю решту світу. Яке безглуздя!»

Він витер піт, зачекав, поки біль попустить йому, і взявся до роботи.

Повільно перегортав папери.

«Під час розбирання мотора 301 у Буенос-Айресі зауважено… Суворо покарати винуватця».

Він підписав.

«На стартовому майданчику Флоріанополіса всупереч інструкціям…»

Він підписав.

«Дисциплінарним порядком замінити начальника аеродрому Рішара, який…»

Він підписав.

Біль у боці принишк, але не минав; він турбував Рів'єра як щось нове, надаючи життю нового сенсу, і змушував його думати про самого себе - думати гірко:

«Справедливий я чи несправедливий? Не знаю. Я караю - кількість аварій меншає. Відповідальність за аварії лежить не на людині, а на якійсь безобличній силі, й опанувати цю силу можна лиш тоді, коли тримаєш людей у руках. Якби я був завше справедливий, кожен би нічний політ обертався на гру зі смертю».

Рів'єра нараз огорнула втома: нелегко, ох, нелегко було правити своє.

Він подумав: «Як добре було б пожаліти людей…»

Поглинутий думками, він усе ще гортає папери.

«…щодо Робле, то від сьогодні він не числиться в складі нашого персоналу».

Рів'єр згадав старого Робле, згадав учорашню розмову.

- Наука. То буде добра наука для інших.

- Але ж, пане… Пане… Це ж трапилося один тільки раз! Один-єдиний! А я ж працюю все життя!

- Це буде добра наука!

- Але ж, пане!.. Погляньте, пане!..

Потріпаний гаман, у ньому - старий шматок газети: молодого Робле сфотографовано обіч літака.

Рів'єр бачить, як тремтить у старечих руках наївне свідоцтво колишньої слави…

- Це було тисяча дев'ятсот дев'ятого, пане… Це ж