Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— Можливо, можливо, — закивав головою Клейст і, намагаючись перевести розмову на іншу тему, звернувся до Шредера: — Я читав останню статтю вашого покійного брата. Які захоплюючі перспективи постають перед нами! Отак, як пацюки з острова, будуть тікати цілі народи! І бігтимуть світ за очі! Невдовзі тил наших військ буде очищено від небажаних елементів.

— Так, стаття блискуча, — погодився Шредер. — Жаль, що мій брат став жертвою своїх власних дослідів.

У машині настала мовчанка. Ремер знову задрімав і уві сні солодко плямкав губами. Водій зосереджено дивився поперед себе, пильнував, щоб не потрапити у вибоїни, наповнені водою. Шредер відкинувся на задню спинку і теж закрив очі.

Нарешті з водяної імли визирнули прибережні верби. Прип'ять. А ось і Татарський острів. Загорожа з колючого дроту, дощані вежі, смугастий шлагбаум і така ж смугаста гостроверха будка.

Есесівець в чорному плащі застережливо підняв руку, наказав зупинитися. Він підійшов до машини, перевірив документи водія і наказав своєму напарнику:

— Пропусти колону!

Довелося проїхати ще через три загорожі з колючого дроту, над якими бовваніли дерев'яні вежі з застиглими на них есесівцями — автоматниками. У дротяних загорожах були досить широкі отвори, перекриті смугастими шлагбаумами, поблизу яких стояли охоронці.

За колючим дротом в пасмах дощу сіріли обриси кількох дотів з вузькими темними бійницями. Обабіч дороги виднілися щити з написом: «Увага! Міни!»

Нарешті колона наблизилася до центру острова, де стояли довгі казарми, склади, біля них і десятків два зеніток, жерла яких байдуже дивилися в низьке, засноване хмарами небо. Насип, що з'єднував острів з лугом, був значно розширений, і по ньому прокладена вузькоколійка. На ній, ніби іграшковий, бігав невеличкий паровозик, розвозячи в різні боки такі ж іграшкові вагончики. Несподівано пролунав гудок, і на колії з'явився ще один паровозик з сімома вагонами. Він з'їхав на насип, і перед ним розчинилася широка брама, що вела в глиб підземелля…

До Юрка підійшов сухорлявий есесівець.

— Без тебе нам би важко було розібратися в плетиві цих ледь примітних доріг. І, крім того, ти помітив чоловіка, який повідомив про міну. Бачиш, за пагорбом видніється білий дах?

— Так, гер офіцер!

— Це наша їдальня. Іди й пообідай. Ось тобі талони.

Юрко подякував і пішов до вказаного будинку. Він обминув два довгих бараки, намети з червоними хрестами і вийшов на просторий майданчик. Посередині стояла шибениця, на якій гойдалося двоє повішених. Юрко підійшов ближче. Обличчя однієї страченої дівчини видалося знайомим. Та це ж Надя Нехворощ, з десятого «Б» класу. Вона жила в сусідньому селі Грибарі, а вчилась у їхній школі, бо там не було десятилітки.

Юрко відчув, як якась непідвладна йому сила стисла горлянку, перехопила подих і на очі набігли сльози. Він не міг більше дивитися на страчених і повернувся, щоб іти.

Та в цей час відчув на собі чийсь погляд. Підвів голову і побачив Шредера. Німець зневажливо дивився на нього, а очі випромінювали презирство.

— Що я бачу! — вигукнув він. — Як же це зрозуміти? Невже тобі так жаль страчених?

Юрко пересилив хвилювання і, намагаючись говорити спокійно, відповів німцю:

— Гер Шредер, я дійсно не міг стримати своїх сліз, коли побачив страчених. Я знав цю дівчину. Ми разом з нею вчилися в одній школі… І вона не була партизанкою, їй лише виповнилося шістнадцять років.

— Це не виправдання! — різко заперечив фашист. — її стратили за непокору, за протидію «новому порядку»! І мені дивно, що ти не розумієш цього!

Шредер презирливо скривився й пішов до їдальні. Він обережно обминав калюжі, намагаючись не замочити жовті, наваксовані черевики.

Юрко з ненавистю поглянув йому вслід і поволі пішов у протилежний бік, до машин. Тривога і неспокій охопили його. І треба ж було нагодитися цьому триклятому фашисту. Тепер Шредер може запідозрити Юрка в тому, що він прикидається, видає себе за фольксдойча. Як же він діятиме далі? Доповість про його сльози Маєру? Невже це провал? Треба було б не підходити до шибениці, не дивитися на страчених. Сам винен! Сам! Не міг стримати сліз! Який же я після цього розвідник? Немає ніякої витримки! Не можу бути підпільником. Треба просити, хай візьмуть у партизани, в гурті буде легше.

Дощ не переставав. Холодні струмені охолоджували розпашіле обличчя, і хлопець поволі став заспокоюватися, обдумувати своє становище. Нічого особливого поки що не трапилося. Що може йому закинути цей зарозумілий Шредер? Звинуватить, що плакав біля страчених дівчаток? Надалі треба бути обережнішим, зв'язати свої нерви міцним вузлом. Як не буде важко, а мусить вистояти, до кінця виконати своє завдання.

Оглянувся навколо. У сірій дощовій імлі солдати в полотняних штанях ставили величезні намети з квадратними підсліпуватими вікнами. Отакі намети Юрко бачив на Бобровому острові, коли разом з дідом Захарком, Вовкою та Лесею їздили збирати біле зілля.

Невдовзі він знайшов сухорлявого майора, той спостерігав, як фургони з'їжджали на насип і зникали в величезному чорному отворі, освітленому електрикою, в глибині підземелля.

— Гер офіцер, — шанобливо озвався до нього, — я можу повернутися додому?

— Звичайно, — почув у відповідь. — Скоро в село повертатиметься машина, і поїдеш разом з нами.

Поверталися в село на довгастому зеленому бронетранспортері. У машині сиділи високий лисуватий німець, якого всі ввічливо називали гер оберст, а також Клейст, Шредер і Ремер.

Клейст одразу ж, як тільки від'їхали від острова, став розпитувати Юрка:

— Ти, Юрген, народився в селі, в якому зупинялися наші машини? Ти є корінний житель?

— Так, гер Клейст!

— Хоча ти й фольксдойч, але видаєшся мені типовим слов'янином. Правда, в тебе гарне обличчя і твої очі світяться розумом. Дуже дивно, що ти так бездоганно володієш німецькою мовою. Хто тебе вчив говорити по-німецьки?

— Тато. І Карл Карлович.

— Хто є Карл Карлович?

— Учитель німецької мови. Він жив у нас, і в його родині