Марко Вовчок - Оповiдання, Марко Вовчок

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, — було, каже. — Коли господь її прийняв, нехай уже дiточки господарюють!"

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу — й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. "Може, — думаю, — в його друга є дiвчина". Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут — лихо менi тяжке — рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв — нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

— Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милує!

А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. — то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

— Сестро! — каже брат. — Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю — оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: "Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!" Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.

I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: "Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! "Братова, серце! — було раджу їй. — Зробiмо так да отак, то добре буде". Там чи купити що, чи продати, — зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.

Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi — заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: "Боже помагай, i день вам добрий!" Дивлюсь — се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.

— Добридень, — кажу, — сестрице!

— А я оце до вас iду.

— Та милостi ж вашої просимо!

— Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

— То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

— Коли ваша ласка, серце! — i простягає менi глечичка.

Я набрала скiльки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

— Се, — каже, — як усi господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!

Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…

— Братова, — кажу, — не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! — Покинула робити й вийшла з города.

Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: "Покину їх, пiду служити!" Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та їх обдiлила. У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали