Марко Вовчок - Оповiдання, Марко Вовчок

вбиратись. "А чи менi гарно, тiтусю?" — "А менi?" — "Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку", — говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили — жалують мене: "Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаєте?" Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", — вмовляють та менi рученятами очi затуляють. III

Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:

— Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..

За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.

— А ти чому не йдеш, сестро?

— Спасибi, братику, не хочу.

Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.

— О жiнко! — каже. — Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!

— Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!

Покинула вечеряти й з хати пiшла.

А старшенька дiвчинка до батька:

— Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?

Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:

— Сестро моя, — каже, — не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моїй жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!

— Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, — кажу. — Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, — полегшає.

— Не плач, сестронько, годi!

— Я, брате, хочу вас покинути.

Вiн так i стрепенувсь:

— А де ж ти будеш?

— Пiду служити!

— Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! — почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, — i вона просить:

— Не кидай нас!

Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

— Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!

Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.

А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:

— Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.

А я таки маю думку йти в службу.

Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.

IV

Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займається, — iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.

Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, — задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке — все мов по писаному вичитую.

Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, — думаю, — все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".

Iду шляхом, — боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.

Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне — тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.

Коли дивлюсь — iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! — кажу й собi. — Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу,