Марко Вовчок - Оповiдання, Марко Вовчок

А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм — то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!

Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки — нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:

— Чому не йдеш?

— В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи.

— Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається — кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:

— Геть ту дитину! — гукнув, — геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!

Звелiв десятнику додому однести.

— Ой, паночку, голубчику! — благає його Горпина плачуща. — Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!

— Неси, неси, — каже десятнику, — а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.

Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.

Як уже вона там робила сей день, — увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило:

— Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як?

— Та годi побиватись, дочко, — каже старий свекор, — дякувати господовi, втихла трохи.

Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, — нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. "Нехай хоч воно вiдпочине — не мучиться", — думає. Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: "На панщину!"

Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.

Як там її лаяли, як на неї сварились — i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить… Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.

— Тату! — крикнула.

— А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрiмав. Мала спить i досi.

Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий iзнов задрiмав.

— Свiтла! Свiтла дайте! — скрикнула. — Тату! Свiтла! Старий викресав огню. "Що се з нею подiялося?" — думає, та як засвiтив, глянув, так i прикипiв на мiсцi. Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина.

— Дочко, — промовив старий, — дочко!

— А що, — одмовляє, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не кричить!

А далi як заплаче, як затужить, — де тi й сльози беруться! Так i ллються струменем.

Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чує, i не одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж занедужав.

Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квiтками пахучими та зiллям.

— Горпино, — кажуть, — дай дитину.

Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона стоїть — дивиться. Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.

Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? "А се, — каже, — для моєї дитинки".

Взимку то все плаче: "Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!"

Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, — тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина… А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно.

Мати вмерла — я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю.