Рене Дюшато - Таємниця Крилатого Змія, Рене Дюшато

Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.

— Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.

Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.

— Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…

— Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.

Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.

— Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, — промовив той з нормандським акцентом, — щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…

П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.

Бурлака добре грав роль брата. Для годиться одягнуто його в пристойний костюм, куплений в магазині випадкових речей.

— На жаль, нам не потрібні груми. Персонал готелю у повному складі, — сухо відповів пан Альбер.

— О, мені б так хотілося, щоб малий навчився цього ремесла! — вигукнув Бурлака. — Кажуть, що всі мільйонери починали з цього. Зачекайте лишень, я хоч віддячу вам за те, що ви візьмете до себе хлопця.

Бурлака дістав з гаманця тисячофранковий папірець і всунув його в руку панові Альберові.

— Нехай це буде в рахунок ваших витрат на малого. У нас вдома є на прожиток.

Пан Альбер спокійно сховав гроші в елегантний шкіряний гаман.

— Умови підходять. Що ж, значить, вирішено. Коли ви хочете, щоб малий почав працювати?

— Та хоч від цього вечора. Я не хотів би спізнитися на шестигодинний автобус до Гайона.

В’юнів друг Антуан, черговий на поверсі, познайомився з П’єро і показав хлопцеві його кімнату. Власне, це була не кімната, а закуток із віконцем, що дивилося на маленьке й темне, мов дно колодязя, подвір’я.

— Ти працюватимеш разом зі мною на першому поверсі. “Гітлер” своє діло добре знає, це одне з найкращих місць. Номери там такі, що й уявити не можна, а зупиняються тут всякі багатії і взагалі відомі люди. От зараз у восьмому номері живе магараджа Андори, в сьомому — герцог Санта-Кіяра. Шостий і п’ятий поки вільні, але це ненадовго. На завтра вже чекають клієнтів.

— Кого ж це? — запитав П’єро.

— Точно ще не знаю, але, як звичайно, це може бути тільки старий Вандергольд, нафтовий король. Він завжди у нас зупиняється, коли приїздить у Париж. Каже, що це єдиний готель з просторими ліфтами, що беруть його тарантас.

П’єро мало не скрикнув з радощів. В’юн не помилився, коли сказав йому, що Вандергольд має звичку зупинятися в “Паласі”. Добре знайомий з Антуаном ще з часів своєї служби в “Паласі”, В’юн влаштував П’єро в готель.

— Хіба Вандергольд сам займає два номери? — дивуючись запитав хлопець.

— А ти що ж думав? — вигукнув Антуан, гордий з своєї обізнаності. — Старий возить із собою почет секретарів і друкарок. А ще ж є пані Вандергольд, зовсім молода і дуже гарна жінка. Кажуть, що вона російська принцеса і родичка колишнього царя. Її зараз немає. От старого Вандергольда ми бачимо завжди з жінчиним братом, теж росіянином і колишнім мільйонером, так мені казали. Зараз він працює у Вандергольда.

— Який же він собою? — запитав П’єро.

— Такий високий, з рудими бровами, гостри…

— Преміор! — вигукнув П’єро. Дзвінок урвав хлопцям розмову.

— Це тобі, — сказав Антуан. — Ворушись, малий! “Гітлер” наказує провести клієнта в п’ятий і шостий номер. Біжи в бюро.

Коли П’єро ввійшов, пан Альбер саме розмовляв з якимсь вишукано одягненим чоловіком, що стояв спиною до хлопця.

— Пан барон може бути певний, що великий салон ми залишимо на завтра для вас, як і домовлено. Гарсон проведе вас до покоїв. Ви самі пересвідчитесь, що все в порядку.

Клієнт обернувся, і П’єро ледве не скрикнув з несподіванки. Він опинився віч-на-віч із людиною з чорним моноклем.

— Не хвилюйся, Преміоре, що ця пляшка порожня. Я наказав хлопцеві розшукати такий самий шотландський гатунок на вулиці Дану. Там вона неодмінно знайдеться. Цей старий тюхтій буфетник із готелю не має, на жаль, такої штуки. Хлопець от-от надійде.

За хвилину в двері постукали, і до кімнати, де зупинилися Преміор і барон, увійшов П’єро в одежі грума.

— Ти, часом, не помилився, малий? — запитав барон, підозріло розглядаючи напис на пляшці.

— Ні, ось решта грошей.

— Гаразд. Візьми сто су і забирайся.

П’єро вийшов з кімнати, та, коли опинився в передпокої, шмигнув до роздягальні, що містилася між ванною й опочивальнею, і притулив вухо до шпарки, йому було чути розмову двох негідників.

— Віскі просто чудове! — вигукнув Преміор.

— Я звик до нього ще з часів війни, коли воював на Сомі в шотландських загонах.

Преміор нараз вибухнув сміхом.

— Киньте, бароне, навіщо мене дурити! Не бійтеся, я не скажу вашим товаришам із “Бойових хрестів”,[2] що ви всю війну провели в Буржі.

— Коли вони дізнаються про це, я можу