Рене Дюшато - Таємниця Крилатого Змія, Рене Дюшато

Службовця прозвали так тому, що він уже протягом двох років редагував на п’ятій сторінці новини з трьох рядків, скорившись нудній і сумній необхідності.

— Але ж я… — белькотів, виправдуючись, Три Рядки.

— Ви, власне кажучи, і ніхто більше! Довірилися і цього разу неясним і сумнівним інформаціям. Сорок рядків пішло сьогодні на померлого з голоду безробітного і лише два на приїзд Жоан Гашет останнім лайнером. Чи, може, ви думаєте, що з ваших загробних історій сміятиметься публіка? Ви добре знаєте, що уряд не любить балачок про безробіття і що за угодою газета надає рекламу “Снаркфільму”, а Жоан Гашет — його перша кінозірка… Переробіть негайно. Між іншим, нема потреби приділяти більше трьох рядків подіям в Отені, це не цікаво. І потім, сьогодні ввечері я не буду в редакції, то ви замість мене прийматимете відвідувачів!

Три Рядки почвалав до свого столу, написав півшпальти про Жоан Гашет, звів до трьох рядків дописа про смерть безробітного і, закінчивши це, попрямував до приймальної. Відвідувачі були здебільшого набридливі: містично настроєні старі жінки, напівбожевільні винахідники, невизнані генії й графомани, — вони щодня тримали в облозі редакції великих щоденних газет і їх одразу ж розпізнавали швейцари, коли ті з таємничим виглядом вимагали побачення з самим директором у “справах виняткового значення”.

Перший відвідувач навчився готувати паштет з допомогою залізних стружок; другий викрив змову своєї покоївки і бакалійника проти священної особи папи, а третя, письменниця, настирливо вимагала надрукувати у двадцяти розділах її репортаж про життя закоханих поліцейських. Три Рядки провів їх з вишуканою люб’язністю до дверей і полегшено зітхнув. До кімнати зайшли юнак і підліток.

— Так от, мене звуть В’юн, — почав юнак, — я дружок Бурлаки. Дядько оцього малого винайшов автомобіль, що плаває, і з листа, залишеного в Крилатому Змії ми довідалися, що один мільярдер на колесах хоче…

— Господи, ще один! — зітхнув Три Рядки.

Але П’єро втрутився у плутану розповідь В’юна і спокійно та серйозно розповів, як викрадено Клемана Лотера. Врівноваженість хлопця подіяла на журналіста, що знав Клемана Лотера. Почувши ім’я Вандергольда, Три Рядки здригнувся. А коли П’єро розповів про візит до поліцейського, журналіст раптом схвильовано підвівся.

— Вибачте, хлопці. Все це дуже серйозно. Але тут мені важко відповісти на все чи дати пораду. Давайте о пів на сьому призначимо зустріч на зупинці метро Сен-Лазар, біля виходу до Версаля. А зараз, я вас прошу, більше ні слова про це.

П’єро й В’юн прийшли на місце зустрічі завчасно. О цій порі, в години “пік”, метро скидалося на вулик. Юрби стомлених робітників поспішали додому, поїзди щохвилини викидали сотні нових пасажирів. Кращого місця для таємної зустрічі, ніж цей натовп у паризьких підземеллях, важко було б знайти.

Раптом П’єро помітив, що людина — вона сіла біля нього на лаві — не хто інший, як Три Рядки.

— Я, звичайно, не сумніваюсь, що ваша розповідь правдива, — почав журналіст. — Але чим я можу допомогти вам? Ви, зрозуміло, думаєте, що велика преса зацікавиться справою вашого дядька, врятує цього визначного вченого. Даремно! Велика преса — утриманка королів вовни, сталі й нафти. Вандергольду — ви ж його знаєте, напевне, — належить значна частина акцій “Вечірнього Парижа”. І ви хочете, щоб “Вечірній Париж” звинуватив Вандергольда в убивстві!.. — Журналіст присунувся ближче до хлопця і стиха провадив:

— Кожен знає, що цей мільярдер — справжній розбійник. На його совісті смерть багатьох людей, він наймає гангстерів, щоб підпалити нафтові свердловини. Повірте мені, не треба важити життям! Дякуйте мені, що я не розповів про ваш візит дирекції газети: мій шеф не вагаючись повідомив би про вас людям Вандергольда.

— Скажіть, ви певні, що саме Вандергольд винен у катастрофі Порт-Мореля? — запитав П’єро.

— Звичайно. Про пожежу вже знають в редакціях. Морель зв’язаний з “Люстра”, трестом американського мільярдера Давенпорта, Вандергольдового суперника. А Вандергольд давно вже хоче перетягти Мореля, до себе, в “Арголь”. Ця катастрофа нажахала Мореля, він боїться, що його заводи в Біянкурі спіткає така сама доля. І зараз “Люстра” й “Арголь” об’єдналися проти спільного ворога, російської нафти. Три Рядки змовк.

— У мене задовгий язик… Я вам розповів багато зайвого, хоча знаю, чим це загрожує. Тримайте.

Він простягнув П’єро останній номер “Вечірнього Парижа”. На п’ятій сторінці була інформація — минулої ночі поліцейського комісара Отена, пана Мішона, вбито шістьма пострілами з браунінга.

— Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, — вів далі Три Рядки. — Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…

Журналіст підвівся.

— Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!

Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.

В кінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.

Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних, хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов