Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

у ній фікцію чи ні: якийсь предмет ніколи не є невірогідним у самім собі і його відхилення “від” реальності не мало б нас шокувати, бо ми його навіть не помічаємо, оскільки усі правди аналогічні.

Айнштайн є правдивий в наших очах у певній програмі правди — програмі дедуктивної і квантової фізики; але, якщо ми віримо в “Іліаду”, вона буде не менш правдива у своїй програмі міфічної правди. І “Аліса в країні дивосвіту” рівно ж. Бо навіть якщо ми вважаємо Алісу чи Расіна фантазуванням, ми віримо у них тоді, як їх читаємо, ми плачемо у своєму кріслі в театрі. Світ Дліси в його феєричній програмі подається нам, як правдоподібний, такий правдивий, як наш, так само реальний, так би мовити, стосовно до самого себе; ми змінили txjie-ру правди, але ми завжди у правді або в її аналогії. Ось чому реалістична література є водночас фальшивим виявленням (вона не є реальність), непотрібним старанням (феєричне здавалося б не менш реальним) і найбільш екстремальне софістикування (яка то примхливість творити реальне з нашим реальним!). Далека від того, щоб протиставлятися правді, вигадка є лише її субпродуктом: нам досить відкрити “Іліаду”, щоб ми вступили як то кажуть, у вигадку, і зашугалися; єдиним нюансом є те, що згодом ми у це не будемо вірити. G спільноти, в яких, закривши книжку, ще вірять у вигадку, є й інші, де перестають у неї вірити.

Ми змінюємо правду, коли від нашої буденності переходимо до Расіна, але цього не помічаємо. Ми тільки-но написали заплутаний і довгий ревнивий лист, який швидко, через годину, вже спростували телеграмою, і переходимо до Расіна або Катулла, в яких ревнивий крик, густий як “само по собі”, теж триває упродовж чотирьох віршів, без якоїсь натягиеності: ми знаходимо цей крик набагато правдивішим! Література — це казковиіі килим, який переносить нас від однієї правди до іншої, однак у летаргійному стані: коли ми щюкидаємося, прибувши в нову правду, ми і'адаємо, що знаходимося ще в попередній правді, і ось чому неможливо примусити наївних людей зрозуміти, що Расін чи Катулл не змальовували людського серця, не розповідали про своє життя, а Ііроиерцій тим паче. Ці наївні люди мають, однак, свою рацію: усі Істини творять, здається, одну істину; “Пані Боварі” є “шедевром для того, хто сповідав у провінції”. Якраз аналогія правдивих систем дозволяє нам увійти у романтичні вигадки, знайти “живими” їхніх героїв і також знайти цікаве значення колишніх філософій і думок. І сьогоднішніх! Правди “Іліади” та Айнштайна є доньками уяви, а не природнього світла.

Література перед літературою і не правдива, і не фіктивна, бо вона зовнішня до емпіричного світу, але шляхетнішого од нього; міф має іншу особливість: як вказує його назва, він є оповіданням, однак анонімним, яке можна дістати і повторити, але автором якого не можна бути. Є тим, що раціопалістські уми, починаючи від Фукідіда, будуть інтерпретувати як історичну “традицію”, спогад, який сучасники подій перед гни своїм нащадкам. Перш ніж таким чином перетворитися на історію, міф був іншою річчю: суть його була не в тому, щоб повідомляти те, що побачили, але повторювати те, що казали собі боги і герої. З чого формально пізнавали міф? З того, що екзегет говорив про цей вищий світ, видаючи свою власну розповідь за непряму мову: “кажуть, що...”, “Муза співає, що...”, “logos каже, що...”. Безпосередній розповідач ніколи не з’являвся, оскільки сама Муза лише “переповідала”, нагадувала цю розповідь, яіш для неї самої була її власним батьком35. Коли йдеться про богів і героїв, єдиним джерелом пізнання є “кажуть”, і це джерело має таємничу владу. Річ не в тім, що тут нема самозванців: Музи, о Іесіоде, вміють говорити правду і брехати36. Поети, які брешуть, тим не менше посилаються на Муз, які надихали як Гомера, так і Гесіода.

Міф — це свідчення; існують люди оповіщені, які підключені не на якесь відкриття, а лише на розсіяне пізнання, яке їм вдається схопити; якщо вони поети, то саме Музи, їхні постійні інформаторки, даватимуть їм знати те, що знане і що говориться: міф не є настільки відкриттям згори чи таємничою справою алхіміків: Муза лише повторює їм те, що знане і що є, як природне джерело, у розпорядженні тих, хто з нього черпатиме знання.

Міф не є специфічним способом думки; він є нічим більше, як знанням через повідомлення знанням, нристо-нуваним до ділянок пізнання, які для нас залежать від боротьби думок, від експериментування тощо. Як про це пише Освальд Дюкро в “Говорити і не говорити”, повідомлення є ілокуцією, що може здійснитися лише тоді, якщо адресат заздалегідь визнає за оповідачем компетентність і чесність; таким чином повідомлення зразу поміщене паш альтернативою правдивого і фальшивого. Якщо хтось бажає дізнатися, як функціонує цей спосіб пізнання, нехай прочитає ту сторінку, на якій славний отець Гюк розповідає, як він навертав тібетців півтора століття тому: “Ми взяли абсолютно йггоричний метод навчання, прагнучи викинути з нього усе те, в чому могла Ґ> відчуватися суперечливість і неприродність думки; власні імена, точні дати справляли на них більше враження, аніж найлогічніші міркування. Коли вони добре іпали імена Ісус, Єрусалим, Понтій Пилат і дату чотири тисячі років після створення світу, вони не сумнівалися більше у гайні Відкуплення і в проповідуванні Євангелія; а, взагалі, ми ніколи не зауважували, щоб містерії чи чуда створювали для них найменшу трудність. Ми переконані, що саме шляхом навчання, а не методом боротьби думок можна ефективно працювати для навернення невірних”. '

Рівно ж існувала у Греції певна галузь — галузь надприродного, де можна було дізнаватися про все в обізнаних людеіі; ця галузь складалася з подій, а не з абстрактних істин, яким слухач міг би протиставити свої власні судження; були точні факти; ніколи не бракувало імен героїв, те, як їх звати по батькові, визначення місця дії було не менш точне (Пеліон, Кіферон, Тітарезе; у грецькій міфології маємо музику назв місцевостей). Такий стан речей міг би тривати понад тисячу років; він змінішся не тому, що греки відкрили розум або видумали демократію, а тому, що поле знання бачило, як його карта порушувалася формуванням нових сил утвердження (історичне дослідження, спекулятивна фізика), що конкурували з міфом і, на відміну од міфу, навмисне висували альтернативу правдивого і фальшивого.

Ось ця міфологія, яку візьметься критикувати кожен історик, не покладаючись на смак дивовижного, а навпаки, не визнаючи, її характер: він вважатиме її історіографією; він візьме mylhos за звичайну місцеву “традицію”; він трактуватиме міфічну темпоральність так, ніби вона була історичним