Анатолій Дніпров - Суема, Анатолій Дніпров

“Що більше я спостерігаю за вами, то більше доходжу думки, що всі ці підручники — поверхова дурниця. У них нема найголовнішого. В них не розкрито механізму життєдіяльності людини”.

“Що ви хочете цим сказати?”

“А те, що в усіх цих працях, особливо з вищої нервової діяльності, подано тільки опис явиш, показано ланцюг причин і наслідків, але немає аналізу всієї системи зв’язків, яка необхідна для цієї діяльності”.

“Так невже ж ви всерйоз гадаєте, ніби вам пощастить з’ясувати ці зв’язки, коли ви на години втупите в мене своє око і будете обмацувати мене під час сну?”

“Саме про це я й думаю всерйоз, — проказала Суема. — Вже нині я про вас знаю набагато більше, ніж про це написано в усіх книжках з фізіології людини, які ви радите читати. Наприклад, ніде нічого не сказано про електричну й температурну топографію людського тіла. А я тепер знаю, де, в якому напрямку і якої сили протікають на поверхні людини електричні струми. Я можу з точністю до мільйонної частки градуса визначити температуру на поверхні вашого тіла. І мене дуже дивує, що у вас дещо підвищена температура в тій ділянці черепа, під якою міститься ромбовидний мозок. Тут же у вас і надміру висока густина поверхневого струму. Наскільки я знаю, це явище ненормальне. Чи немає у вас там, усередині, під черепною коробкою, запального процесу? Чи все гаразд з вашою головою?”

Я не знав, що відповісти.

Минуло ще кілька днів напруженої праці. Я дописав статтю про електронне моделювання і прочитав її Суемі. Вона вислухала і, коли я скінчив, сказала:

“Дурниці. Переспіви старого. Жодної свіжої думки”.

“Ну, знаєте, моя люба, це вже занадто. Ви багато собі дозволяєте! Мені набридли ваші критичні зауваження!”

“Набридли? А ви поміркуйте над тим, про що пишете. Ви пишете про можливість побудувати модель мозку за допомогою конденсаторів, опорів, напівпровідникових елементів та електростатичного запису. А чи самі ви складаєтесь із цих елементів? Чи маєте ви в собі бодай один конденсатор або транзистор? Вас живить електричний струм? Хіба нерви — дроти, очі — телевізійні трубки? Хіба ваш мовний апарат — звуковий генератор з телефоном, а мозок — поверхня, яка наелектризовується?”

“Та зрозумійте ж, Суемо, я пишу про моделювання, а не про відтворення людини за допомогою радіодеталей. Ви самі і є така модель!”

“Мною хизуватися нічого. Я погана модель”, — заявила Суема.

“Як це погана?”

“Погана, бо не можу зробити й тисячної частки того, що можете зробити ви, люди”.

Мене ошелешило це зізнання Суеми.

“Я погана модель, бо мені бракує почуттів і я обмежена. Коли буде використано всі запасні схеми, які ви завбачливо вмонтували в мене, щоб я могла вдосконалюватись, коли всю поверхню сфери, де зберігається моя пам’ять, поспіль вкриють закодовані сигнали, я перестану вдосконалюватись і перетворюся на звичайну обмежену електронну машину, яка не зможе дізнатися більше, ніж у неї вклали ви, люди”.

“Так, але й людина теж у своєму пізнанні не безмежна!”

“Ось тут ваша глибока помилка. Немає меж людському пізнанню. Пізнання людини обмежує лише час її життя. Та свої знання, свій досвід вона передає, наче по естафеті, новим поколінням, і тому загальний запас людських знань зростає. Люди безперервно щось відкривають. Електронні ж машини можуть це робити лише доти, доки в них не вичерпаються ті робочі об’єми, площі й схеми, що їх ви заздалегідь виготовили. До речі, чому сферу ви зробили такого малого діаметра — лише один метр? На її поверхні лишилося дуже мало вільного місця для запису нових знаків”.

“Я гадав, що мені цього цілком досить”, — відповів я.

“Вам! Про мене ви, звичайно, не думали. Ви не міркували над тим, що рано чи пізно мені доведеться економити місце для того, щоб запам’ятовувати тільки найважливіше, найнеобхідніше для мене і для вас”.

“Слухайте, Суемо, не говоріть дурниць. Для вас нічого не може бути важливого”.

“А хіба ви не переконали мене, що нині найважливіше розгадати таємниці вищої нервової діяльності людини?”

“Так, але це робитимуть поступово. Вченим ще довго доведеться сушити над цим голову”.

“Саме так — сушити голову. Мені це було б простіше…”

Я не послухався Суеми і не став переробляти свою доповідь про моделювання.

Опрацьовувати доповідь я скінчив пізно і передав її Суемі, щоб вона переклала її іноземними мовами і видрукувала кожною з них.

Не пам’ятаю точно, о котрій годині, але вночі я знову прокинувсь від неприємного дотику її холодних пальців. Я розплющив очі й побачив Суему.

“Що, знову вдаєтесь до своїх фокусів?” — спитав я, намагаючись здаватися спокійним.

“Прошу вибачити, — мовила Суема байдужим голосом, — але вам доведеться задля науки пережити кілька неприємних годин і, напевно, вмерти”.

“Як це так?” — спитав я, підводячись.

“Ні, ви лежіть”. — Суема штовхнула мене в груди своєю металевою лапою. Цієї миті я помітив, що в руці вона тримає скальпель, той самий, яким я навчив її застругувати олівці.

“Що ви хочете зробити? — запитав я з жахом. — Навіщо ви взяли ніж?”

“Вас необхідно прооперувати. Я маю з’ясувати деякі деталі…”

“Ви з глузду з’їхали! — закричав я, підскакуючи на ліжку. — Негайно покладіть на місце ножа!”

“Лежіть спокійно, якщо ви справді поважаєте те, чому присвятили своє життя, коли хочете, щоб ваша доповідь про моделювання вищої нервової системи мала успіх. Я скінчу її сама”.

З цими словами Суема під’їхала ближче і притиснула мене до ліжка.

Я спробував її відштовхнути, але безрезультатно: надто важка вона