Анатолій Дніпров - Рівняння Максвелла

А. Дніпров (Анатолій Петрович Міцкевич) народився в 1919 році в Дніпропетровську. Закінчив фізичний факультет Московського державного університету. З 1958 року він виступає в пресі як автор цікавих науково-фантастичних творів.
В цій книжці вміщено два твори письменника.
«Рівняння Максвелла» — науково-фантастичні повість про те, як фашистські недобитки Західної Німеччини, використовуючи видатні досягнення сучасної науки і техніки, перетворюють людей на безвільних рабів. Колишній гітлерівський кат організовує незвичайний лічильно-обчислювальний центр, де функції кібернетичних машин виконують люди. Злочинці прирікають нещасних обчислювачів на страшну смерть в будинку для божевільних.
В оповіданні «Електронний молот» змальовується доля визначного наукового відкриття, яке палії війни намагаються використати на шкоду людині. Читач знайде в оповіданні також цікаві міркування про можливості створення гамма-мікроскопа.

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Г. Ф. Ляшко

Художнє оформлення M. С. Туровського

я бридка пригода почалася в суботній вечір, коли я, переглядаючи місцеву вечірню газету, побачив на останній сторінці оголошення: «Компанія Крафтштудта приймає від організацій та приватних осіб замовлення на будь-які обчислювальні, аналітичні та розрахунково-математичні роботи. Висока якість виконання гарантується. Звертатися на адресу: Вельтштрасе, 12».

Це було саме те, про що я не смів навіть мріяти. Кілька тижнів я мучився над розв'язуванням рівнянь Максвелла, які пояснювали властивості електромагнітних хвиль у неоднорідному середовищі особливої структури. Кінець кінцем, мені пощастило шляхом наближень і спрощень надати рівнянням такого вигляду, що їх могла розв'язати електронна лічильно-розв'язувальна машина. Я вже уявляв, як мені доведеться поїхати в столицю і упрошувати адміністрацію обчислювального центру зробити всі потрібні обчислення. Адже тепер обчислювальний центр так завантажено воєнними замовленнями! І там нікому нема діла до теоретичних вправ провінціального фізика, який цікавиться законами поширення радіохвиль.

І от у нашому невеликому містечку створено обчислювальний центр, що через газети волає до замовників.

Я встав з-за стола і підійшов до телефону, щоб негайно зв'язатися з компанією Крафтштудта. Але тут я виявив, що, крім адреси обчислювального центру, газета нічого не повідомляла. «Солідний обчислювальний центр без телефону? Не може бути!» Я подзвонив у редакцію газети.

— На жаль, це все, що ми одержали від Крафтштудта, — сказав мені секретар редакції. — Ніякого телефону в оголошенні не було.

У телефонній книжці компанія Крафтштудта теж не значилась.

Згораючи від нетерпіння швидше одержати розв'язки рівнянь, я чекав до понеділка. Раз чи два я одривався від акуратно виписаних на папері рівнянь, за якими крилися складні фізичні процеси, і думкою звертався до компанії Крафтштудта. «Правильно орієнтуються, — думав я. — У наш вік, коли будь-яким людським думкам намагаються надати математичної форми, важко знайти більш вигідне заняття». До речі, хто такий цей Крафтштудт? Я давно живу в нашому місті, але прізвища Крафтштудта майже не знаю. Кажу «майже», бо дуже неясно пригадую, що колись з цим прізвищем уже зустрічався. Але де, коли, за яких обставин, не можу згадати.

Нарешті настав довгожданий понеділок. Сховавши в кишеню аркуш з рівняннями, я вирушив шукати Вельтштрасе, 12. Сіялась мжичка, і мені довелося взяти таксі.

— Це досить далеко, — сказав шофер, — за річкою поряд з психіатричною лікарнею.

Я мовчки кивнув головою, і ми поїхали.

Їхати довелось близько сорока хвилин. Ми поминули міську браму, промчали через міст над річкою, обігнули озеро і виїхали в горбкувате поле, вкрите висохлим чагарником. Подекуди пробивалася рання зелень.

Потім з'явилися спершу дах, а згодом і червоні цегляні стіни розташованої в низині психіатричної лікарні, яку в нас у місті жартома називали «Притулком мудрих».

Уздовж високого цегляного муру з битим склом нагорі йшла дорога, посипана шлаком. Зробивши кілька поворотів у лабіринті між стінами, шофер, нарешті, зупинив машину біля невеликих дверей.

— Це дванадцятий номер.

Я був неприємно здивований, помітивши, що двері, які, очевидно, вели в апартаменти компанії Крафтштудта, складали єдиний ансамбль з «Притулком мудрих». «Чи не мобілізував часом Крафтштудт божевільних для виконання будь-яких математичних робіт», — подумав я і всміхнувся.

Я підійшов до дверей і натиснув кнопку. Чекати довелося довго, хвилин п’ять. Потім двері відчинилися. Мружачись від денного світла, з'явився блідий юнак із скуйовдженим густим чубом.

— Прошу, пане, — звернувся він до мене.

— Тут математична компанія Крафтштудта? — спитав я.

— Так.

— Ви давали оголошення в газету…

— Так.

— Я приніс вам замовлення.

— Будь ласка, заходьте.

Я повернувся до шофера, сказав йому, щоб він мене ждав, і, нагнувшись, прослизнув у двері. Вони зачинились, і я опинився в непроглядній темряві.

— Прошу вас за мною. Обережно, тут східці. Тепер ліворуч. Знову східці. Тепер підемо вгору…

Кажучи це, юнак вів мене за руку темними кривими коридорами,