Шарі Лапена - Небажаний гість

Атмосфера у вестибюлі змінилася, відколи до них приєдналися Дана та Метью. Лорен не могла не помітити, як чоловіки відреагували на прихід Дани. Бредлі відкрито витріщається на неї, розливаючи напої. Старші чоловіки краще приховують своє зацікавлення; а втім, і сліпому видно, що невимовна Данина краса зачепила кожного. Вони всі наче якось виструнчилися чи що. Навіть Ієн. Роздратована, Лорен легенько копає його ногою, і той знову зосереджується на ній.

Лорен знає, що вона й сама жінка красива, і в неї немає сумнівів, що Ієн теж такої думки. Але Дана належить до зовсім іншого класу. І річ не лише у її вроді, яку важко ігнорувати. Дана буквально випромінює чарівність, і вона свідома своєї краси. А тому поруч із нею кожна інша жінка в кімнаті мимоволі почувається другосортною. Лорен давно помітила, що в жінках виняткової вроди є щось таке, що змушує їх думати, ніби вони мають право на все, чого тільки забажають.

Лорен похоплюється, що й сама витріщається на Дану. Раптом, ніби відчувши на собі погляд, та дивиться просто на неї. Усмішка не сходить з Даниного миловидного обличчя, коли її погляд затримується на Лорен.

Дана когось їй нагадує, от тільки Лорен не може пригадати, кого саме. Можливо, Дана просто асоціюється у неї з усіма тими жінками, що красуються на екранах телевізорів чи сторінках журналів, нагадуючи решті про їхні вади. Лорен першою відводить погляд.

І помічає, що Ґвен та Райлі теж спостерігають за Даною.

Коли Джеймс виринає з кухні і заходить до вестибюля, щоб перевірити, як там гості, він бачить коктейльну вечірку в повному розпалі. Гості розмовляють між собою, й у кімнаті панує жвава атмосфера. Кожен уже встиг вихилити по кілька напоїв. Це, а також той факт, що через хуртовину вони опинилися в тимчасовій пастці в цьому готелі, має властивість згуртовувати людей.

Його син підводить голову, коли Джеймс заходить до вестибюля. Бредлі саме тримає в руках відкорковану пляшку шампанського «Вдова Кліко». Він доволі ефектний молодик, і пасмо волосся, що спадає йому на чоло, додає Бредлі франтуватого шарму. Хлопець високий, стрункий, спортивний, і має напрочуд невимушений вигляд у чорних штанах та білосніжній сорочці. Бредлі почувається комфортно в будь-якій одежі. І він чудово ладнає з гістьми. Впевнений у собі й товариський, точнісінько як його покійна мати. От Джеймс воліє залишатися за кулісами, проводячи час на кухні у своєму фартуху або ж за рахунками. А втім, йому неспокійно за Бредлі. Чоловік боїться, щоб син не перетнув межу. Бредлі все ще юний та імпульсивний. Йому слід пам’ятати, що він – прислужник, а не гість. Є певні межі, яких потрібно дотримуватися. Бредлі не завжди вдавалося вчасно зупинитися, коли йшлося про обмеження.

Усі жінки саме п’ють шампанське зі старомодних келихів-кубків. Іноді якийсь гість попросить подати йому традиційний фужер, але більшість радо насолоджується декадентським духом двадцятих. Джеймсові теж більше до вподоби келихи. Вони чудово пасують його готелю.

Бредлі відрекомендовує гостей. Тепер Джеймс може звести обличчя з іменами.

– Ми перейшли на шампанське, – каже Лорен, піднімаючи келих.

– Прекрасний вибір, – хвалить Джеймс.

– Якщо вже нас засипало снігом, ми вирішили скористатися з ситуації, – проголошує Дана, разюче вродлива молода жінка, на чиєму пальці виблискує обручка з великим діамантом.

– Дами святкують, – промовляє Генрі, стоячи біля каміна й підносячи келих, – а чоловіки просто напиваються.

– Ми вже з усіма познайомилися, Бредлі? – питає Ієн. – Це всі гості, що зупинились у готелі?

– Ні, є ще одна гостя, – відповідає Бредлі. – Приїхала сьогодні вранці. Проте не думаю, що нам доведеться часто її бачити. Вона каже, що пише книжку і хоче спокою.

– Книжку? – перепитує Дана. – А про що?

– Гадки не маю. Вона не казала.

– А як її звати? – питає Ґвен.

– Кендіс Вайт, – каже Бредлі. – Ви її знаєте?

Усі присутні хитають головами.

– Менше з тим, оце й усі, – запевняє Бредлі. – І більше вже ніхто не приїде, не в таку погоду.

Кендіс Вайт сидить за антикварним письмовим столом перед вікном у своєму номері й милується зимовим пейзажем, радіючи, що приїхала раніше, ще до заметілі. За цілий день вона вже встигла чимало зробити.

Жінка виїхала з Нью-Йорка ні світ ні зоря, відчайдушно прагнучи втекти якомога далі. Останнім часом вона ніби клубок образи й оголених нервів. Не те щоб у неї була власна родина, яка її потребує, – чоловік у пом’ятому одязі й милі дітки з липкими рученятами. Кендіс виправляє себе: якби у неї й були діти, то зараз вони були б підлітками, і, мабуть, не такими уже й милими. Іноді вона так робить: уявляє, якими були б її діти, у різному віці й за різних обставин, якби вона їх мала. Якби їй пощастило в коханні. Але ні. Їй у коханні не таланило. Як виявилося, щасливий кінець не для неї. Натомість, оскільки вона єдина з трьох сестер, яка так і не вискочила заміж, – і єдина лесбійка у родині, – саме на її плечі звалилася левова частка турботи про їхню овдовілу матір, коли та досягла похилого віку, адже дві егоїстичні сестри Кендіс надто зайняті власними люблячими родинами, які поглинають весь їхній час та увагу.

Іноді Кендіс здається, що її ошукали двічі. Вперше, коли їй було відмовлено в простому щасті, яке її сестри приймають за належне, і вдруге, коли на неї повісили невдячний, виснажливий, деморалізуючий обов’язок піклуватися про пристарілу матір. Не те щоб вона не любила свою маму. Просто це… важко. І сумно. Залежність, принизливі тілесні потреби, той факт, що половину часу мама її навіть не впізнає. Це висотує з Кендіс усю креативність і заважає їй працювати. Саме тому їй так потрібні ці кілька днів спокою, щоб закінчити книжку.

Її сестри перебирають на себе турботу про матір, лише коли Кендіс мусить їхати за місто у відрядження, що останнім часом траплялося рідко. Вони розслабилися, звикли повністю покладатися на неї й дедалі рідше почали відвідувати матір. Їхні власні сім’ї важливіші, а «у Кендіс же немає сім’ї; Кендіс усе зробить». Вона мимоволі повторює їхні слова самими губами, беззвучно та з сарказмом, майже на автоматі, і обличчя викривляється в єхидну посмішку.

Що ж. Якщо ця книжка вийде хоч наполовину такою успішною, як сподівається Кендіс – і пророкує її агент, – їм усім доведеться переглянути свої погляди. Сімейна динаміка муситиме змінитися. Кендіс робить над собою зусилля і переводить погляд із темряви за вікном на екран ноутбука.

Вона надто відволіклася. Потрібно написати принаймні ще одну сторінку перед вечерею. Кендіс позирає на годинник й усвідомлює, що пропустила коктейлі. Для будь-якого письменника це велике упущення. Жінка знову дивиться на монітор перед собою. Шкода цього