Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! — я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. — Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?

— Так, — легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.

— Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж — чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!

Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.

— Чому ти весь час тільки прозиваєшся? — зобиджено спитала вона. — Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?

— А що це таке? — округлилися в мене очі.

— Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно — як і від тебе, до речі.

— Ху…венбінка, — задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».

Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською — а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності![21]

— Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! — обурилася пані Вчителька.

— Ти, — сумирно призналася я.

От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!

— Enfant terrible! Enfant terrible! — заламала руки Маргарита Григорівна. — Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові — лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. — і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.

Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!

— Спробуй тільки! Ти — цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще — цьоця Ху…венбінка!

— Я зателефоную твоєму дядькові! — вхопилася за телефон гостя.

— Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!

— Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова — це…

— Кака-бека! — завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. — Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.

Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.

Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб — ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема — усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..

А клітки ж у зоопарку — величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії — й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки — звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла — фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, — але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі — ще небезпечніше, аніж брати із собою.

Але й залишати малого урвителя[22] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою — і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, — а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька — то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!

Надалі цьоця Дозя старалася бути обачнішою в моїй присутності. Коли приходила в гості цьоця Жирафа, вони вже анекдотів уголос не розповідали — ні польською мовою, ані, тим паче, українською. А може, й розповідали, але мене з вітальні виманювали всіма можливими способами. Найчастіше дозволяли посидіти біля «дірки» — так я називала велике дзеркало в передпокої. Його амальгама чомусь мала зеленуватий відтінок, поверхня постійно брижилася. Можливо, люстерко було з дефектом. А може, то від подиху вітру із кватирки хиталися тоненькі смарагдові фіранки на вікнах? Хто його знає… Я знайшла собі цікаву розвагу: сідала збоку, щоб мого відображення не було видно у дзеркалі, й починала пильно вдивлятися в його глибину. Спочатку бачила тільки протилежну стіну, двері, килим на підлозі — але потім усе чомусь розмазувалося, й несподівано в люстерку з’являлися цілі рухомі картини. Виразні, яскраві! Єдине, що чомусь завжди — на тлі неба, інколи навіть поверх білих