Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

хмар, що пропливали десь там на задньому плані. Телевізора в цьоці Дозі й дядька Данила тоді ще не було, це я добре знаю. Та й навряд чи в когось у Львові він узагалі міг бути на початку шістдесятих. Але у дзеркалі танцювали розкішно вдягнені пари при дворі якихось царів чи королів (бо їхні сиві голови були увінчані золотими коронами, а на плечах полискували горностаєві накидки). А ще у дрімучих лісах, на стоптаному копитами снігу, розгорталися жахливі картини полювання на дикого вепра й ведмедя, а на широкому плацу стиналися у кривавих двобоях закуті в залізні обладунки учасники рицарського турніру.

Неймовірно? Так. Цього не могло бути? І я теж так думаю. Але ж було!

Якось тітка непомітно для мене підійшла до дзеркала — і краєм ока теж помітила в нім те, що мало не кожного дня розглядала я. Цьоця Дозя страшенно перелякалася й заборонила мені наближатися до цього люстра, а дядько вже чи не наступного дня відвіз його в комісійний.

Дивна річ, але йшлося не про венеціанське чи якесь інше старовинне люстро. Навряд чи те дзеркало, що спричинило такий переполох у львівській квартирі, мало хоч би сто літ віку. Зрештою, після того випадку ще декілька разів у моєму житті перше-ліпше дзеркало теж пропонувало мені таку дивовижну інформацію, котру неможливо було почерпнути з якогось іншого, не такого містичного джерела. Пам’ятаю, як школяркою пізнього вечора читала за обіднім столом поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, подумки жахалася страшної різанини в Умані — й несподівано в якусь мить задрімала над «Кобзарем». На стіні в нас висіло овальне люстерко — звичайнісінький ширпотреб, до того ж нове-новісіньке, лиш недавно куплене. Моє відображення не могло відбиватися в тому люстрі, бо воно було почеплене значно вище від рівня моєї голови, та ще й набагато правіше від стола. Та коли я прокинулася, наче хто труснув мене за плече, то несподівано побачила у дзеркалі зажурену молоду панну в дорогій сукні з важкого зеленого оксамиту Вона молилася на вервиці перед фігуркою Божої Матері, що стояла в ніші якогось пишного храму. Я виразно почула слова, сказані з такою тугою, що серце розривалося! Цю фразу я й повторила на відкритому уроці за Шевченковими «Гайдамаками» (і мій улюблений вчитель через отой вибрик своєї учениці не отримав звання заслуженого). Значно пізніше, уже в роки української незалежності, я розгорнула якусь книжку з історії Польщі — й цілком випадково (ось лишень кажуть, що «випадок» — це псевдонім Бога, коли Він не хоче Себе оприявнювати) мій погляд наткнувся на ті самі, вже колись почуті з уст середньовічної панни із задзеркалля, трагічні слова, але в перекладі українською мовою! Я навіть принагідно їх використала в одній зі своїх книг: «Ніхто не завинив стільки, як ми… Ох, народе наш, бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку — то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно!». Моє давнє видіння виявилося пророчим! Цей тяжкий докір своїм співвітчизникам-полякам висловила, як з’ясувалося, Діонісія Понятовська — польська принцеса голубої крові. Скажете: «Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом»? І мені теж. Але тим не менше! Факти — річ завжди дуже вперта, і що написано пером, того не витягнеш й волом.

Та й чим далі, то й щораз частіше діється зі мною щось не те. Варто лиш мені глибоко задуматися, відсторонитися — й раптом ловлю себе на думці, що дивлюся на світ чужими очима, відчуваю реальність чужими органами дотику, слуху, нюху, пам’ятаю і знаю те, чого не можу знати, бо знати не повинна! Що це — клітинна пам’ять? А хіба пам’ять передається генами? Хіба це не набутна з віком річ? Чи, може, вона — як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?.. Від таких вражень інколи стає не по собі!

Та повернемось до Львова мого дитинства. Буквально за якийсь тиждень я навчилася читати. Вдивлялася у вивіски, в написи на крамницях і дивувала перехожих своєю обізнаністю: «Он буква А, а ось — К, а там — Ц і Р». Цьоця Дозя купила мені грубезну книжку з чудовими малюнками — альманах «Дванадцять місяців». Таких книг, що виходили тоді раз на рік, як окремий цикл, було в мене дві чи три. Я їх читала й перечитувала і з цьоцею, й сама: бо ж нового дзеркала до передпокою мої родичі так і не купили, а вільний час треба було заповнювати чимось корисним. Мені чомусь здається, що тоді, у Львові, я прожила ледь не половину свого життя, хоча це зовсім не так. Львівський період — насправді лише якихось два-три роки. Зате які чудові й барвисті!

Усе ввірвалося одного вечора, коли цьоці Дозі принесли телеграму. Помер мій новонароджений братик, котрий прийшов на світ із пороком серця, тому й прожив лише кілька тижнів. Мама взяла собі в голову, що його смертю Бог покарав її за те, що рідну дитину, себто мене, віддала чужим людям. Цьоці й дядькові діватися було нікуди: довелося пакувати мої речі в Село. Їх набралася величезна валіза. Я плакала, не хотіла повертатися зі Львова, але ми мусили встигнути на похорон, тож уперше ніхто зі мною особливо не церемонився.

Похорон — подія не для дитячого споглядання. Тим паче похорон маленького дитяти. Я не боялася підійти до невеличкої, наче іграшкової, труни й поцілувати холодний лобик немовлятка. Страшно мені стало аж на цвинтарі, коли домовину почали опускати в яму. Глибоку яму, в якій хлюпала вода. Мама каже, що тоді стояла страшна відлига, тож вода в ямі з’являлася знову й знову, як не старалися її вичерпати. Мене нажахало, що бруднюща і студена вода потрапить у маленький гробик і заллє дитинку. Я уявляла себе на місці братика — і кричала, мов несамовита, кидалася в яму, щоб не дати гробарям закидати труну мокрою чорною глиною, в якій теж води було більше, аніж самого ґрунту. Люди ридма ридали, трактуючи мою поведінку як неймовірні страждання за померлим братиком:

— Ото дитина надривається! Хто би подумав: таке мале, а вже все розуміє!

Додому зі цвинтаря мене вели, міцно тримаючи за руки, адже я постійно шарпалася й норовила вернутися назад. І раптом на пагорбі побачила величезний розквітлий