Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

Стасик, давайте мені штани, давайте пілотку. Ми якось і пішли на повідку: Стасик — то й Стасик, хай собі грається.

І нам цікаво. Коли, дивимось, а воно з балощів повертає на серйозне: треба вести її в садок — плаття нізащо не хоче. Реве: «Я Стасик! Штани мені! Бо у дворі сміятимуться!» І справді, думаю, будуть сміятися — всі вже звикли, що вона Стасик... Так, знаєте, до самої школи в штанцях, в хлоп’ячих сорочках і ходила. Гляну на дівчаток — з бантами, з кісками, гарненькі всі, як метелики. Аж гірко мені: чи не обікрали свою дитину? Кажу їй: давай,

Женю, й тобі заплетемо косу. Де там! І не підступайся! Ремінь їй треба, пістолі, погони — все, як у шибеників.

— Значить, вона більше з хлоп’ячою компанією водиться?

— Отож і біда. Вийшло, що зараз нема у неї товаришів серед таких, як сама. Дівчаток Женя й досі обходить, бо вона хлопець, а хлопці, коли менші були, то приймали її, а тепер не приймають, бо таки дівчисько. Покрутиться сама у дворі та й горнеться або до дітлахів (є такий друг у неї Мотя), або до старших, до дорослих. Професорові Гай-Бичковському набридає...

— Останнім часом, — вела своє Ізольда Марківна, — ви їй ніяких іграшок не купляли? Ну, таких, щоб пищали або хрюкали?

— Та, господи, які іграшки! Нема їй тепер коли з цяцьками гратися. Ото уроки, басейн, вечорами книга або до професора збігає — і все...

— Гм, дивно, — нахмурила тонкі шнурочки брів Ізольда Марківна. — Що ж то в неї було в класі? Хіба що якесь цуценя принесла з собою?.. Так ні ж, по-поросячому хрюкало...

— А-а-а, ви знаєте, — аж розцвіла від здогадки Галина Степанівна, — може бути! Цуценя! Вона давно погрожувала: якщо не купимо цуценяти, сама заведе — спіймає або випросить у когось. Таку образу на нас затаїла — не питайте! Я розумію дітей, та ще цих міських. Ви подивіться влітку, на канікулах — вони сохнуть, нудяться без річки, трави, метеликів. їм хочеться когось жаліти, годувати. На те вони й діти. Але що ми зробимо? Де, скажіть, і як нам держати того собаку?

— Правильно! — підтримала Ізольда Марківна. — Я сама так думаю: заведи в квартирі собачник, не матимеш часу і в театр піти чи в кіно.

Учителька знову замислилась, потім спитала:

— А можна подивитися, що Женя зараз робить?

— Чого ж, можна. Ходімте!

— Ні, ні, Галочко, ви мене не так зрозуміли. Давайте обережно. Навшпиньках. Щоб не злякати її. — Ізольда Марківна звелась на пальчики й пройшлась, показуючи, як це треба зробити.

Крадькома, пересміхаючись, вони подибали в кімнату. «Якось воно й недобре підглядати», — подумалось матері, але заперечувати вчительці вона не посміла. Вдвох підійшли до дверей. І як подруги на фотографії, притуливши одна до одної голови, примовкли.

У Жениній кімнаті було тихо, наче там і живого духу нема. Сонно цокав будильник. І раптом почулася розмова — коротка й неголосна. Говорило двоє. Так, саме двоє. Один голос Женин, це без всякого сумніву. Вона щось спитала. Їй відповів хтось інший — тонким шепелявим голосом, з похрипуванням. Здавалося, говорив дідок або хтось простуджений.

Мати зробила здивовану міну: хто б то міг бути? Адже до них ніхто не заходив. Цікаво! Вона легенько прочинила двері. Дві голови, її та Ізольдина, одночасно просунулись у кімнату. Очі нетерпеливо забігали по долівці, по стінах.

Ага, ось Женя. Сидить на підлозі і будує з книжок високу споруду — хмарочос чи скоріше Пізанську башту. Башта трохи погойдується, хилиться на один бік, а Женя — вона зараз така зосереджена; не дихає, сидить прикусивши язика — хоче покласти зверху важкенький том словника.

— Слухай, — звертається вона до когось. — Підіпри стіну. Ось тут, бо завалиться. Та швидше!

І диво! Хтось інший, маленький, схожий на чоловічка (тільки, здається, з хвостом) визирнув із-за купи книг і простяг дві лапки, щоб підперти...

— Ну! — не стрималась Ізольда Марківна, ошелешена тою чудасією. — Бачите, ручка! Волохата!

Женя здригнулась, різко крутнула плечем, книги гупнули на підлогу, її помічник шаснув геть, наче його й близько не було.

Якусь мить панувала тривожна мовчанка.

Жінки стояли, до половини просунувшись у кімнату, і їм незручно було за підглядання (точніше, за те, що їх піймали на цьому). А Женя — вона як повернулась обличчям до дверей, та так і застигла, бліда й розгублена.

Ізольда Марківна отямилась перша. Випросталась, тріпнула фіолетовою зачіскою і відчинила двері. Сказала, надаючи голосові фальшиво-бадьорого тону:

— Ну, от, Женечко, я й завітала до вас. Ще раз — здрастуй! Чого ти зблідла? Мене злякалась? Чи не рада, що я прийшла в гості?

Галина Степанівна не вміла так прикидатися, вона все ще стояла, немов приглушена, і їй двічі було незручно — і перед дочкою, і перед вчителькою.

— Женю, з ким ти розмовляла? — як можна лагідніше спитала мати.

— Як? Коли? — по голосу відчувалося, що Женя злякалась, але оволоділа собою, напружилась і готова до захисту. — Коли? — зробила вона невинну міну.

— Тільки що.

— Ні з ким я не розмовляла.

— Женю, ми чули. На власні вуха. Ти чесна людина — скажи.

Дівчина обвела поглядом підлогу, де валялися книги, і ніби здогадалася, про що мова.

— A-а! Так то я сама з собою.

У матері тінь попливла по обличчю. Сором! Неправду говорить дочка. Та ще й при вчительці.

(А Женя казала правду. Тільки мати й вчителька забули в цю мить, що до таких людей, як Женя, часто приходять таємні друзі — із підвалу, горища, із старого покинутого будиночка за стадіоном; ці друзі приходять тоді, коли