Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

— A-а, Цибулько! Заходь, заходь! Що це воно, скажи, в біса, за волохата ручка? Де вона взялася? Може, ти поясниш мені? Тільки зажди хвилиночку, ось я зараз із телефонами...

Петро Максимович — так звали директора школи — сидів за столом, а перед ним виблискували чорним і голубим пластиком три телефони. І всі три одчайдушно дзвонили. Одну трубку директор притискав до вуха плечем, другу — до другого вуха — притуляв рукою, а третю поклав поперед себе на столі. Так, перехнябившись на один бік, він сидів, обплутаний телефонними шнурами, і гукав у всі трубки разом: «Алло!.. Слухаю... Так-так!.. Аякже!.. Обов'язково!..»

Женя зрозуміла, що директор нескоро виплутається з телефонних розмов, і, щоб дурно не гаяти часу, почала оглядати стіни. А в кабінеті Петра Максимовича було на що подивитися. Кожного літа директор виїжджав із старшокласниками на археологічні розкопки і привозив із півдня України щось новеньке: глиняний посуд, кам’яні скребла й ножі, звуглене зерно. Обшаставши поглядом в скляні настінні полички, Женя серед стріл, гребінців, дротиків побачила... людський череп. Страшний, з глибокими ямами замість очей. Ступила ближче й прочитала: «Череп кімерійця. VII ст. до н. е.».

Вона втупила погляд у порожню трухляву коробку, з якої сипався сірий порох. І стало їй моторошно. Не хотілося вірити, що й твоя голова, повна думок, світла та всяких витівок, голова, на якій росте живий вихрястий чубець і стирчать такі неповторні вуха (настовбурчені, мов крила у метелика, та ще й ворушаться не гірше, ніж у Бена), — що все це стане колись голим черепом, експонатом, тлінню...

Але чим довше Цибулько придивлялась до черепа, тим він менше відлякував її, а потім став навіть чимось подобатись. І захотілось їй попорядкувати коло нього: запнути хусткою, начесати косу (із ворсу чи хімічного волокна), яскравою помадою підмалювати губи. Або ні... Краще було б стати маленькою-маленькою і сховатися в череп, як у склеп, і там притаїтися. (Бо зараз директор почне розпитувати про ту волохату ручку). Принишкнути в склепі, а Петро Максимович оглянеться й скаже:

«О! А де ж це вона? Тільки що була і нема... Цибулько!» — гукне в приймальну.

І тоді Цибулько із схованки (могильним голосом): «Я тут, товаришу директор!»

Женя розтулила губи й заусміхалася. На щоках у неї зарожевіли дві симпатичні кругленькі ямки.

— Що ви там, голубонько, смішного побачили? — раптом почула у себе за спиною хриплуватий директорів голос.

Повернулась, вмить наїжачилась, різко опустила стрижену чорняву голову. В цій наїжаченій позі й застигла перед столом: упертий хлопчак, та й годі. Худий, з сердито відстовбурченими вухами, з тонкою напруженою шиєю, де росте дитячий шовковистий пух.

Директор поворушив сухими губами, тяжко передихнув і замовк. Женя й не здогадувалась, що зараз він печально думає: «Ну от. Розгадай. Стала, замкнулась, сховалась у собі й спробуй уявити, що за людина перед тобою, що за таємничий світ. Спробуй хоч грубо уявити її внутрішнє життя».

— Цибулько, підійди сюди ближче, — сказав Петро Максимович. — Ти можеш мені розтлумачити, що сіє означає. Доповідна записка Ізольди Марківни Книш — це раз. А друге — рапорт із міліції. Свіженький. Сьогодні мені принесли. Ось!

Директор витяг із шухляди аркуш глянсового паперу, на якому твердим каліграфічним почерком було виведено: «Рапорт молодшого сержанта міліції Рябошапки Євгена Мстиславовича».

Дівчина кинула спідлоба швидкий метушливий погляд, загледіла той папір, і перед її очима виріс оперезаний поясами кремезний рожевощокий міліціонер, з яким вона вчора мала сутичку. «Ну, все! Пропала я! Бомба!» — забилась у шибку сіренька полохлива думка. Всі кісточки у Жені занили від нудного страху. Так бувало з нею тільки в АН-2, на якому вона часто літала до баби Паші в село, коли літак раптом падав круто вниз, провалювався у «повітряні ями». Тоді в грудях ставало холодно, наче від м’ятних цукерок, а щось кам’яне давило зверху, як зараз давив їй на плечі ранець, ніби в тому ранцеві лежали не книги, а цегла.

Поки Женя виходила із крутого піке, директор — монотонно, як щось нудне й нецікаве, — почав читати:

РАПОРТ МОЛОДШОГО СЕРЖАНТА МІЛІЦІЇ РЯБОШАПКИ ЄВГЕНА МСТИСЛАВОВИЧА

Ставлю до відома дирекції 301-ї Київської середньої школи таке:

Вчора о 16 годині 23 хвилини за московським часом на розі вулиць Артема та Глибочиці мною був затриманий неповнолітній порушник громадського порядку, який при цьому назвався учнем 5-А класу вашої школи.

Суть справи: згаданий громадянин біг до зупинки трамвая, що за кінотеатром «Комунар». Саме в цей момент відійшов 9-й номер трамвая, і громадянин, очевидно з великої досади, вдарив спортивною сумкою об телеграфний стовп і висловився: «От б-бомба! Запізнююсь!» А потім, недовго думаючи, кинув сумку за плечі, підстрибнув і вчепився ззаду за буфер вагона, щоб проїхати «зайцем». Я дав два коротких і один довгий свисток, але згаданий громадянин продовжував висіти на так званій, «ковбасі». Тоді я дав три довгі свистки — і трамвай зупинивсь. Я підбіг до порушника порядку і заявив: «Громадянине! Як вам не ай-яй-яй? Злазьте!» Та уявіть моє здивування, коли згаданий громадянин виявився не хлопцем (хоч і мав зухвалі очі, був у штанях-техасах і при коротко обстриженій голові), а виявився дівчиськом, об чім свідчила симпатія на лиці і дві ямки на смаглявих щоках. Тут я вдруге не витримав і сказав: «Ай-яй-яй! Як же вам не соромно!» А дівчисько вчепилося руками за поручні трамвая і не злазило. Я підійшов і хотів одірвати її силою. В цей час (прошу дирекцію школи звернути увагу на пойменований факт) з її спортивної сумки висунулась маленька волохата ручка, зірвала з моєї голови кашкет і по-хуліганському кинула на асфальт. Я нагнувся, щоб виловити свій головний убір під машиною, але тут відчинилися дверці, і громадянка Цибулько (так назвали її прізвище свідки) прожогом вскочила у задній вагон. Я припинив пошуки свого кашкета, що покотився у невідомому напрямку, і продовжував виконувати службовий обов`язок уже без головного убора: кинувся за Цибулько.