Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

встигла і заїкнутись, як Ізольда пройшла вже на кухню. Її анітрохи не збентежило, що тут усе розкидано. Вчителька прогребла собі місце біля столу, сіла, заклавши ногу на ногу. Жвавим поглядом обвела стіни й промовила:

— А знаєте, що вам тут не вистачає? Радіоли. Або хоч приймача. Я, коли приходжу з роботи (а приходиш завжди знервована), вмикаю музику — щось легке, естрадне — і тоді мию, варю, прибираю. Під музику краще, — і вона знов мило всміхнулася.

Женина мати стояла перед нею розгублена, з цікавістю й острахом дивилась на молоду й вродливу вчительку, милуючись її ніжним, свіжим кольором обличчя, її білими акуратними пальчиками.

— Скажіть, щось, видно, Женя у школі накоїла? — обережно спитала Галина Степанівна.

— Ні, ні, не хвилюйтеся! — змахнула синіми віями Ізольда Марківна. Вона зиркнула по столу, побачила печену картоплю і смачно прицмокнула. — О, печена! В кожушках. Давно я такої не пробувала. Дозвольте одну...

— Ради бога! — зраділа мати. — Беріть! Ось хліб, а он діставайте сіль.

Не дивлячись на свій розмальований (Бен казав: марсіанський) вигляд, Ізольда Марківна виявилася людиною напрочуд простою і балакучою. Швидко обчистила картоплю, не забруднивши червоних лакованих нігтів, посипала сіллю й надкусила. І тут же порадила Галині Степанівні не мучитись дома з білизною, а здавати в пральню. Це дешево, швидко, а головне — ніякої мороки; а у вивільнений час можна з чоловіком піти в кафе чи в кіно.

— А у вас є чоловік? — мала необережність спитати Галина Степанівна.

— О, ви не знаєте?! Та мій Геночка! Він недавно захистив кандидатську дисертацію!

Словом, Галина Степанівна, сама того не відаючи, навела вчительку на улюблену тему: Ізольда Марківна була безмежно закохана у свого чоловіка, пишалася ним і кожному стрічному, хотів той слухати чи не хотів, розповідала про нього.

Геннадій Книш, «мій Геночка», як любила повторювати Ізольда Марківна, працював науковим співробітником в Інституті фізкультури. Вивчав, які біохімічні процеси відбуваються в організмі спортсмена, коли той біжить на довгі дистанції. Як справжній науковець, Книш експериментував на собі: наче космонавт, обвішував себе датчиками, батарейками, мікроприладами і відправлявся у Пущу-Водицю. Там, на лоні природи, де ніхто не заважає, він бігав. Бігав, аж поки не трапилася з ним у лісі пригода, з одного боку, страшна, а з другого боку — щаслива. Щось у нього не клеїлось, не виходили останні розрахунки. З великої досади він забіг дуже далеко, в лісову глушину, і наскочив на дикого кабана. Вепр прокинувся осатанілий і побачив людину, вздовж і впоперек обліплену наклейками. А головне — та людина тікала. Книш не знав (та він і не побачив вепра), що звір має хижий інстинкт: раз ти тікаєш — обов’язково за тобою поженеться.

Зайнятий експериментом, Книш раптом почув за спиною страшне рохкання. Оглянувся — гострі ікла настигали його. Геночка, казала Ізольда, помчав щодуху, вмент побивши всі світові рекорди. Але й вепр не відставав. Він летів, як розпечена комета. Порятунку не було — і Книш на страшній швидкості спрямував своє тіло на сосну. Його викинуло вгору, на самісіньке верхів’я, наче вибухом. Та не в цьому суть, сказала Ізольда. Уже там, на дереві, Гена глянув на прилади — а вони були аж гарячі — і крикнув на всю Пущу: «Ура! Є!» Словом, вийшли оті розрахунки, над якими Геннадій Книш марно бився майже півроку...

— І як пройшов захист дисертації? — зацікавлено спитала Галина Степанівна.

— Блискуче! В ресторані йому піднесли засмажене порося — в знак того, що дикий кабан допоміг зробити геніальні розрахунки.

Жінки весело розсміялися і перейшли у розмові на «ти». (А в пральній машині, помічала господарка, холоне вода і спінене мило осідає на дно). Тим часом Ізольда Марківна почала дипломатично розпитувати, яка у Цибульків сім’я, як живеться дома Жені, чим вона зайнята у вільний час.

— Ну, яка у нас сім’я? — перепитала мати. — Нас троє: Женя, чоловік і я. Чоловік зараз на роботі, він майстер на всі руки: і маляр, і художник, і реставратор. Непогано заробляє. Маємо дві кімнати: у першій ми з Васею, тобто з чоловіком, а в тій, тихішій, дочка. Там Женя спить, там робить уроки. Стараємося, щоб було тихо. Правда, — якось вибачливо додала Галина Степанівна, — я друкарка, часто беру додому рукописи і клацаю на машинці, але стараюсь більше на кухні, щоб не заважати..

— Ясно, ясно! — бадьоро перепинила вчителька і сказала, що вона, власне, так і думала: у них чудові домашні умови, дружна сім’я. (Тут Галина Степанівна спохмурніла, але одразу й зігнала тривожну тінь з-під очей). Що все добре — видно по дочці: Женя вчиться тільки на «пятірки». І не того прийшла Ізольда Марківна, зовсім з іншої причини. Бачите...

Вчителька у двох словах розповіла, що трапилося на уроці: про той огірок з поросячим хвостом, про хрюкання й волохату ручку.

— Невже? — щиро здивувалася Галина Степанівна. — А я бачу: прийшла Женя якась винувата: мовчки поїла і бігом за уроки.

Мати згадала також, що останнім часом дочка взагалі чомусь насторожена. Скрипнеш у її кімнату — схоплюється (і так нервово), наче їй треба щось приховати.

Ізольда Марківна замислилась. Потім сказала поважно, тоном людини, що робить глибокодумні висновки:

— Чудесно. Значить, вона і дома така ж потайна, як і в школі. А не можете сказати, з ким вона дружить, з ким ділиться секретами?

Галина Степанівна зітхнула й рукою, на якій уже підсохло мило, поправила волосся. Видно, їй не хотілося говорити, але вона призналася:

— Бачите, тут і ми винуваті. Є у дочки одна примха... ну, дитинність. Ще малою взяла собі в голову: хочу бути хлопцем. Скільки їй років тоді було? Три, може, три з половиною. Поїхали ми в Крим, в Алушту. Відпочивали там. Женя гралася на пляжі з якимось Стасиком. Весь час вони вдвох. І чим той хлопчик до смаку їй припав — хтозна. Приїхали додому, а вона в одну душу: я