Ален Бомбар - Один в океані

— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.

23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:

«Президент Французького об'єднання радіолюбителів відряджає пана Жана Ферре в розпорядження лікаря Бомбара, щоб вивчити разом усі технічні питання радіозв'язку під час експедиції. Пан Ферре мусить ознайомити лікаря Бомбара з усіма заходами, вжитими для успішного проведення цього досліду, що становить для радіолюбителів винятковий інтерес з технічних і спортивних міркувань.

Маршвіль»

Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…

Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів. Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.

Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!

— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!

Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.

Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.

— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?

— Звичайно.

— Яку антену обрали?

— Антену ми прилаштуємо до щогли.

— Але ж «Єретик» має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.

— ???

— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?

— Еге ж, звичайно!

— Цікаво, а що воно за приймач у вас?

— Про це не турбуйтеся.

— А робоча хвиля?

— Десять мегациклів (тридцять метрів).

Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.

Знову дзвонимо і знову чуємо у відповідь:

— Ні про що не турбуйтесь!

П'ятниця, 23 травня. До Монако приїхав представник фірми.

— Мене відряджено, щоб усе підготувати, — повідомляє він. — Апаратура буде завтра.

Ми пояснюємо йому, як склалися справи. Він приголомшено мимрить:

— Ну, знаєте, оце втнули!

П'ятниця. Вже полудень, а нікого й нічого немає.

Жан Ферре бігає, наче лев у клітці.

Аж ось дзвонять:

«Ми зараз приїдемо!»

15 годин, 16 годин, 17 годин. Любителі Монако та Ніцци вкрай здивовані й обурені легковажністю швейцарських радіотехніків, на яких ми цілком поклалися.

24 травня. Відплиття призначено на 15-ту годину. Об 11-й годині кілька радіотехніків нарешті приїздять до Монако.

Представник радіостанції кидається до Жана Ферре.

— З ким я можу домовитись про надання нам виняткового права?

Жан витріщив на нього очі. Виняткового права? Якого виняткового права? Адже йдеться про допомогу двом «потерпілим від корабельної аварії». Вони ризикують власним життям, щоб зберегти життя іншим!

— Я кажу про надання нам виняткового права на трансляцію ваших радіопередач. Зараз ви все зрозумієте. Якщо я матиму виняткове право на ці передачі, то зможу продати їх Бі-Бі-Сі, а можливо, навіть американцям!

Поки вони розмовляють, я розглядаю апаратуру. Передавач — гола схема, зібрана на панелі. Вона нічим не закрита. Такі схеми навіть у радіомайстернях кладуть на стіл дуже обережно. Приймач — звичайнісінький, батарейний, його можна купити де завгодно. Лише генератор справді добрий.

— А де ж антена? — питаю я.

— Бачите, ми ще нічого не встигли зробити. Але ви користуватиметесь антеною, прив'язаною до повітряного змія.

Опівдні Жан кличе нас усіх до вітальні.

— Від імені Французького об'єднання радіолюбителів, яке доручило мені висловити вам свою думку, я впевнено заявляю, що з такою апаратурою ніякий зв'язок між вами та землею неможливий.

По-перше, апаратура не захищена від морської води.

По-друге, треба бути спеціалістом-радіотехніком, щоб уміти користуватися нею. Досить одного різкого пориву вітру, і антена поламається, а апарат вийде з ладу. І ви нічого не зможете зробити. Ми ж тут думатимемо, що ви загинули, і будемо мучитися, нічого не знаючи про вас. Нарешті, по-третє, ні Бомбар, ні Пальмер не знають азбуки Морзе, на яку розраховано передавач. Радіотехніки заспокоюють мене:

— Любий докторе, не турбуйтеся ні про що! Не слухайте цього молодого чоловіка. У нього, звичайно, найкращі наміри, але ж він не має досвіду. Звіртеся на нас! Ми про все подбаємо.

Друзі мої зовсім приголомшені. Дружина просто помирає від хвилювання. Тоді ми з Пальмером збираємось на «військову раду».

Я вже знаю, що радіо не працюватиме. Ну, й нехай! Місяць тому я про нього навіть і не думав. Людина, що потерпіла від корабельної аварії, не має радіо. Треба пливти.

Але оскільки вітер несприятливий, ми зможемо вирушити тільки наступного дня. Отже, радіотехніки матимуть зайві двадцять чотири години.

Я ніколи не забуду останніх слів мого журналіста. Він вів радіорепортаж з катера, що мав відбуксирувати нас 25 травня у відкрите море.

— Ми будемо вас запитувати по радіо! Відповідайте нам: крапка — так, тире — ні. Прощавайте, докторе! Крапка — так, тире — ні, крапка — так, тире…

Відтоді, як у пресі з'явилося повідомлення про нашу експедицію, від цікавих і журналістів не було відбою. В останні тижні я не міг більше працювати, бо репортери просто