Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

знав, що воно таке. Тим часом каучерос без упину стріляв, час від часу перезаряджаючи рушницю, причому стріляв щоразу в інший бік, навіть не цілячись. Тоді я теж дозволив заспівати своїй пухкалці. Швиденько вистрілив тричі в повітря і, ввійшовши в раж, так зарепетував, що навіть не помітив, що кричу по-своєму:

— Ана-мем-би-ре-е-е!

Той, хто родом з Бразілії, цього не зрозуміє, але у гуарані це найгірша лайка, щось ніби «чортів син» або, скоріше, «син блукаючого духа».

І в ту ж мить наче хто обірвав: ущухло оте шелестіння в листі. Мовби мій вигук прозвучав для дикунів як заклинання! Ми все так же сиділи кожен біля свого дерева з гвинтівками в руках, але довкола — ані шелесне. Потім каучерос підійшов до мене і подав руку. Тільки тепер, коли він підвівся з землі, я побачив, який то здоровань.

— Ви мене виручили з біди, корентинцю[14], — промовив він.

— Який я корентинець? Чистий парагваєць, — відповів я.

А він заперечує — мовляв, яка різниця, адже і ті, й ті — гуарані, тобто індіанці. Це мені й допекло.

— Хіба, кажу, я індіанець? Я добрий крістіано. Затямте це собі, а коли ще раз скажете так на мене, то дізнаєтеся, що моя рушниця не тільки співає, а й кусає.

Але він ніби й не почув моїх слів:

— Ви кричали по-індіанськи, і це чудово вплинуло на них. Навчіть і мене свого заклинання. Може, воно мені колись придасться.

— Це не заклинання, — кажу, — а лайка.

— Може, це й так, а тутешні ваші земляки-індіанці, — ради бога, не гнівайтесь і покладіть свою пухкалку, хай собі лежить, — вони це розуміють інакше, те слово для них, мабуть, священне. Недарма вони облишили нас. Ходімо, може, нам пощастить вибрати зручніше місце, перш ніж вони повернуться.

Проте індіанці не повернулись. Ми їх так і не побачили. Правда, каучерос одразу ж узявся до роботи і трохи далі спорудив собі для захисту халабуду з кори, але це, як виявилося, було зайвим. Потім ми разом ходили по лісу, збираючи гарні гладенькі стріли з тростин, з одного кінця обмотані бавовною, а з другого намащені чимось липучим. І каучерос весь час попереджав мене, щоб я був обережний і не вимазався тим клеєм, бо то отрута, і якщо вона попаде в якусь подряпину, то вже нічим не зарадити, тому що у нього якраз розбився шприц. Він казав, що це стріли для духових рушниць тих дикунів, які на нього напали, і він стріляв, щоб не дати їм підійти на відстань, з якої вони могли б його поцілити. За ті стріли він, мовляв, візьме добрі гроші, особливо за отруту, яка дуже потрібна мисливцям, бо нею можна змастити кулі зовсім малого калібру і тоді кожна подряпина буде смертельною. Ми з ним отаборилися в тому лісі і ще довго шукали стріли, а потім він вивів мене з хащів у пампаси. І чого він мені тільки не розповідав! Казав, що кожні два-три роки, заробивши на каучуку грошей, їздить до Європи і буває в Парижі й інших великих містах. Ото було чого послухати! Про якийсь червоний млин…

— Так це, певно, був, Вісенте Хозе де Маттос! — перебив його Караї. — Чи не єдиний шукач каучуку, якого не вдалося обернути на раба, він певен, що вміє пожити…

— Ви з ним знайомі? А чи справді в Парижі є якийсь червоний млин, де так багато красунь? Ви теж бували в Парижі?

— Так, бував, і в мене там чимало друзів.

— А є там такий млин? Ви були в ньому?

— «Червоний млин» справді є в Парижі, але це не млин, а ресторан. Там я не був. Мені ніколи не вистачало часу, щоб зазирнути туди бодай з цікавості. В Парижі є речі значно цікавіші, там багато, наприклад, хороших людей, але з ними я зустрічався не в ресторанах. Для цього в мене бракувало і часу, і грошей.

— Ти бач! Отже, є на світі і цікавіші речі, і кращі люди, ніж у «Червоному млині»! Але ж як захоплено розповідав про нього той капітан до матто. Мовляв, об'їздив півсвіту, однак такого міста, як Париж, не бачив. А Караї каже, що є ще кращі місця. Ви не сидите на одному місці, а мандруєте по світу і таки знаєте, що значить гарне життя. Та я теж коли-небудь побачу все те, принаймні «Червоний млин»!

«Що ж, у кожного своя мрія», — мовив подумки Караї, а вголос додав:

— То добре, але не треба забувати і про Велькера. Перед тим як ми розійдемося спати, хочу попередити вас. Я не дам його скривдити, доки перебуваю тут і доки ми спільно полюємо. То ганьба кривдити безборонну людину. Правда ж, дон Пабло?

— Доки ж терпіти його нахабство? — невдоволено загукали мисливці. — Єдина різниця між Велькером і гадюкою мбоіпево в тому, що цей шкарбун живе самітником, не маючи пари, бо з ним і гадюка не змогла б разом жити! І чого це ви, власне, захищаєте цього тхора, Караї?

— Ваше ставлення до нього мені цілком зрозуміле. Це справді міх вад: він і скупий, і злий, і підлий, а до того ще й неохайний… Зате такого стрільця, хоч він і майже сліпий, не знайдеш не тільки серед нас, айв усьому басейні Парагваю. Просто неперевершений, і вам варто в нього повчитися. Звісно, старому не завадить дати прочухана, але не можна, щоб між нами виникли чвари і полювання скінчилося передчасно. Придумайте якийсь інший спосіб, щоб відплатити Велькерові за його єхидство, тільки дотепно і не надто дошкульно. Нагода для цього ще трапиться, а серед вас є розумні люди, які зможуть придумати щось дотепне. А тепер — на добраніч!

Караї розкидав багаття і засунув палаючі кінці головешок у попіл, показуючи цим, що розмову закінчено. Червоний жар тьмяно освітлював мисливцям дорогу до своїх