Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Незнайомець був молодий, високий, з прямими плечима і дуже тонкий у талії. Збоку в зелених сап’янових піхвах висів довгий меч-кончар. Жовті чоботи з верблюжої замші на тонких високих каблуках, висока кругла бараняча шапка й особливого покрою чорний чапан[19] свідчили, що він туркмен. Про це свідчило і смагляве рішуче обличчя з випнутими вилицями.

— Проходь до вогню, сідай! — запросив господар.

Гість, проте, не опустився на килим, а, як і раніше, стояв біля входу. Очі його розширились і стали круглими, як у сови.

— Ти хто? — спитав, не підводячи очей, Джелаль ед-Дін.

— Степовик…

— Кочуєш з худобою чи якось інакше заробляєш?

— Я стрижу бороди караванним купцям…

Така відповідь, за степовим звичаєм, вважалася брутальною. Зустрічаючись біля багаття з незнайомими, навіть бідно вдягнений, всі стають рівними, обмінюються запитаннями ввічливості: про здоров’я, про стан худоби, про дальність дороги. Туркмен, очевидно, хотів посваритися. Джелаль ед-Дін підвів і опустив очі, і тільки куточок уст ледь здригнувся. Хіба стане знатний хан сперечатися з простим кочівником пісків?

— Господар сказав, що ти шукаєш дороги до Гурганджа? Я можу тебе провести, — помовчавши, сказав туркмен.

Джелаль ед-Дін був хоробрий, але кінь його притомився. Тут він у безпеці, його охороняє закон гостинності. А на дорозі цей туркмен буде так само на нього полювати, як нещодавно він сам полював на джейрана. І хан відповів:

— Зараз до Гурганджа я не поїду.

— А хто це стогне і збирається піти з нашого печального світу?

— Поранений розбійниками, — сказав дервіш. — Напевне, це справа рук одчайдушного Кара-Кончара. Кажуть, що цей барс пустелі не дає пощади нікому.

— А ти гадаєш, що Кара-Кончара інші не грабували?

Дервіш відповів:

— Що можу гадати я, пустий горіх, гнаний по степу вітром блукань!

— Кара-Кончар живе на безводному, неприступному солончаку. Він невловимий, мов ящірка, що пірнає в пісок, чи як та змія, що шурхає в очеретах. Ніхто не може дістатися до нього, а він проникає всюди.

— Хто займається розбоєм, готує собі славний кінець: його голова підійметься вище за всіх, настромлена на кіл на стіні Гурганджа, — байдуже сказав Джелаль ед-Дін, повертаючи над вогнем прут з м’ясом.

— Кара-Кончар — нічна тінь, яка доганяє лиходія, — зів далі туркмен. — Кара-Кончар — кинджал помсти, спис гніву і меч відплати. Зараз Кара-Кончар сам-один, немає в нього ні сина, ні брата. Настане день, коли він упаде мертвим, і те місце, де стоїть його юрта, спорожніє. Чи добре це?

— Це невесело, — сказав Джелаль ед-Дін.

— А раніше у Кара-Кончара був і сивобородий батько, і сміливі брати, і ніжні сестри. Та коли шахові Мухаммеду потрібна сотня коней, він їде з кипчацькими воїнами у наші кочовища і бере замість однієї сотні коней три сотні найкращих жеребців. А з жінок він знімає срібні прикраси, кажучи, що цим карає за те, що якісь кочівники десь пограбували пихатого кипчацького хана. А коли у шаха е в палаці триста дружин, він з своїми кипчаками забирає нашу найкращу дівчину, Гюль-Джамал, за яку змагалися сто джигітів, і силоміць тримає її в своєму палаці, називаючи триста першою дружиною. Чи добре це?

— Це теж невесело, — сказав спокійно Джелаль ед-Дін. — Але те, що сто джигітів дозволили забрати з кочовища найкращу дівчину і не відбили її, — оце недобре.

— Тоді в кочовищі наших джигітів не було. Кипчаки хитрі і вибирають час, коли до нас приїздити.

— Слухай мої слова, джигіте, — сказав Джелаль ед-Дін. — Ти кажеш, що в тебе були батько, брати і сестри? Чому їх більше нема?

— Білобородого батька схопили шахські кати і на майдані Гурганджа повільно розрубали на шматки, починаючи від ступнів ніг. Брати втекли на схід і на захід. Сестер схопили кипчацькі вершники й повезли. Хіба це добре?

— Це теж недобре, — сказав Джелаль ед-Дін.

— Де ж мені тепер блукати під сонцем? Що ж мені лишається робити?

Джелаль ед-Дін палко заговорив:

— Якщо сяюча шабля в твоїх руках блискає для захисту рідного племені, якщо, крім забав на караванних шляхах, ти хочеш здійснити подвиг і стати опорою нашого зеленого прапора, то приїзди до мене в Гургандж, і я навчу тебе, як здобути славне ім’я.

— Слухай, бек-джигіте, — відповів туркмен з люттю, витираючи рукавом губи. — Коли я приїду в Гургандж, то по моїх слідах, мов шакали, побіжать шпигуни — джазуси шаха, але я їм не здамся і загину в бою. Чи потрібно це?

— Цього не буде, — сказав Джелаль ед-Дін. — Коли ти поїдеш до Західних воріт Гурганджа, ти побачиш сад з високими тополями. Спитай у воротарів: «Чи це новий палац і сад Тілляли? Проведіть мене до господаря!», і ти покажеш оцей аркушик.

Джелаль ед-Дін дістав із зборок шафранової чалми аркуш паперу, зняв з великого пальця золотий перстень. Палаючою гілкою він закоптив печатку персня і, змочивши слиною ріжок аркуша, приклав перстень. На папері кіптявою відбилося ім’я, написане красивою в’яззю. Згорнувши аркуш трубочкою, він перегнув її пополам, розгладив на коліні і передав туркменові. Той приклав аркуш до губів і до лоба і сховав у мідній коробочці для трута, привішеній до пояса.

— Я вірю твоєму слову, бек-джигіте, я приїду. Салям! — і туркмен зник за дверною завіскою.

Господар мовчки пішов за ним. Перед юртою, де на багатті кипів великий мідний казан, на мокрій від танучого снігу землі сиділо п’ять виснажених рабів у пошматованому