Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

У бінокль я побачив на передньому плані цілу ескадрилью вишикуваних у строгому порядку легких реактивних бомбардувальників типу «Канберра В-2». За ними на паралельних злітних доріжках стартували три реактивні винищувачі «Джевелен», що можуть літати в будь-яку погоду; збоку, перед ангарами, стояло кілька чотиримоторних транспортних літаків «Беверлі». Низько над землею мерехтіло розжарене повітря, і через це картина дещо розпливалася; і все ж я легко зміг прочитати умовні літери й цифри на фюзеляжах машин…

У мене аж пересохло в роті. Справді — це ж був ідеальний пункт для спостереження за аеродромом; і ніби навмисне Вальполь якраз тут розшукував експонати кіпрської старовини — але чи знайшов він їх?

— Вам часом не заважає той шум? — спитав я його, аби чимсь порушити мовчанку.

— До цього звикнути не важко, — відповів він.

Перший винищувач з гуркотом пролетів над нами; я побачив на кінцях дельтоподібних крил розпізнавальні знаки — блакитно-біло-червоні кола, а ближче до фюзеляжу — умовні літери й цифри: Т 309… Для фахівця цього було досить, щоб визначити, до якої ескадрильї належить літак, його призначення й мету польоту. Я, між іншим, подумав про те, що, очевидно, хтось із пілотів помітив, як Вальполь стежив за аеродромом, і доповів контррозвідці штабу повітряних сил на Середньому Сході. Звичайно, не всі уявляють, які подробиці можна побачити з повітря. Але й за допомогою кількох звичайних учбових фотознімків з літака неважко було виявити спостережний пункт Вальполя.

Міс Ругон пробігла повз нас і зникла за кедрами; в ту ж мить ми почули, як вона стрибнула в воду.

Оскільки ці мої спогади стосуються досить серйозних речей і пишуться не для якогось пустого ілюстрованого журналу, я не буду змальовувати вам її вигляд у купальному костюмі. Але приклад її заохотив і мене — я обливався потом від немилосердної спеки, тому сказав Вальполю:

— Я теж захопив з собою труси і, якщо ви нічого не маєте проти, освіжуся трохи.

Я спитав його просто з ввічливості, бо Вальполь не був власником цього мальовничого озера та й не мав підстав ображатися, якби я лишив його на кілька хвилин з тими турками. Проте я помилився: Вальполе сприйняв це несхвально.

— Мабуть, уже не варто, містер Андерсон, — коротко заперечив він, прикусивши губу. — Я пропоную повертатися назад. Як тільки прийде міс Ругон, ми поїдемо звідси — сьогодні нам тут нема чого робити.

Повернувшись додому, я ліг на канапі й почав підводити підсумки дня. З певністю можна було сказати тільки одне: великих успіхів не було. Я все ще не знав, хто такий насправді Натан Ф. Вальполь; весь час вагався в своїх припущеннях, а про якісь там підстави для його арешту нічого було й говорити.

Чи займався він взагалі шпигунством? Деякі факти, як-от вибір місця для розкопок, його чудовий бінокль, говорили за, але більшість — проти. Там, на горбі, коли він побачив зруйновану траншею, його охопив справжній гнів. Якби він копався там лише для того, щоб замилити очі контррозвідці, то навряд чи розійшовся б так. Невже він сам зруйнував траншею?

Таке припущення могло б бути вірним, якщо він розгадав мою роль або принаймні підозрівав мене. В такому разі він, певно, використав день між запрошенням і нашою поїздкою в Акротірі для того, щоб засипати яму… Можливо, побоявся, що такий знавець, за якого він вважав мене, уважно оглядаючи зроблену ним про людське око «археологічну траншею», не визнає її за справжню? Адже тоді він мусив би подбати про те, щоб здобути справжні пам'ятки старовини й продемонструвати їх мені на місці розкопок іншим разом — бо яма була його алібі. Невже його сьогоднішня лють була нещирою? Невже можна так прикинутися? Ні, по-моєму, це неможливо.

І ще одне спостереження заперечувало всю цю надто вже складну і тому хибну концепцію злочину: Вальполь зовсім не намагався зацікавити мене своєю особою, приспати мою пильність люб'язною запобігливістю; навпаки, він не раз давав мені відчути свою антипатію до мене, причина якої, безсумнівно, крилася в особі міс Ругон. Наприкінці він досить грубо перешкодив мені скупатися разом з дівчиною. Отже, він ревнував, це було безперечно. Але ж агент ніколи не може дозволити собі таку розкіш, як піддаватися особистим почуттям, У боротьбі на цьому таємному фронті його життя висить на волоску, і хто забуває про це, той або дурень, або нікудишній агент.

Це сталося в п'ятницю, сімнадцятого серпня. Щоб надати своїм записам певної системи, я відтепер частіше позначатиму дату.

Кінець тижня я стежив за помічниками Вальполя. Робота ця була нелегка, і я пропущу окремі її фази, бо(зрештою, вона не дала ніяких істотних результатів. Обидва турки дуже погано володіли англійською мовою, а сам Вальполь теж майже не знав їхньої мови. Жили турки не в «Ледра Палас», а в дешевій нічліжці на околиці міста. Вальполь використовував їх — якщо не рахувати догляду за його автомашиною — лише для розкопок. У всякому разі, я мав можливість пересвідчитися в тому, що вони з своїм роботодавцем ніяких таємних зв'язків не підтримували. Хто ж тоді був помічником Вальполя, без якого він ніяк не міг обійтися, якщо справді займався шпигунством?

Наступного понеділка, близько десятої години ранку, пересвідчившись, що Вальполь знов кудись поїхав, я потай проник у його кімнату. У всякому порядному готелі це можна зробити відносно легко, — навіть без відома обслуговуючого персоналу. Як тільки покоївки кінчили прибирати, я вибрав зручний момент, непомітно зняв ключ з дошки, що висить біля портьє, і подався наверх. А через двадцять хвилин мені вже було відомо, що в розкішному номері Вальполя є все — від крему для гоління до портативної друкарської машинки, — крім радіопередавача.

Я знайшов там керамічні вази, на яких ще видно було сліди землі, лампу, вкриту окисом міді, очевидно античну, уламки якогось барельєфа і маленькі бронзові статуетки… За моїми припущеннями, Вальполь мусив десь купити ці речі і заховати їх у землю, щоб потім відкопати як знахідки. Невже він дійшов до такого безглуздя?

Оскільки я сам не міг визначити справжність цих предметів, то взяв малесенький шматочок барельєфа, щоб