Фред Унгер - Червоне доміно

— Хто ж?

— Гайєр, наприклад.

Тепер я зрозумів усе.

— Отже, ти гадаєш, що хтось приладнав затискач до тих кабелів для того, щоб…

— Саме так.

— Оце він і є?

— Ні. Той затискач Гайєр давно конфіскував. А цей я щойно дістав.

Я взяв затискач з його рук. Він був зовсім новий.

— Де ж ти його роздобув?

— Перед складальним цехом стоїть ящик з такими штуками. Іди й бери скільки хочеш.

— В такому разі, кожен, хто проходить повз той ящик, може взяти собі такий затискач?

— Авжеж. Кожен може взяти собі таку штуку, а потім з'єднати нею кабелі.

Козель запросив мене й Віру на склянку вина, дарма що була вже досить пізня година. Він належить до тих людей, що не люблять лишатися на самоті і воліють завжди бути на людях. Для нього це просто катастрофа, коли доводиться самому йти до їдальні. Він старий холостяк, має затишний будиночок, але ви рідко коли застанете його вдома, бо своє дозвілля він проводить здебільшого у колег, у кав'ярнях чи в театрах.

Ресторан, куди він нас сьогодні привів, містився зовсім близенько від його дому — йти до нього всього п'ять хвилин. Судячи з тої сердечності, з якою його зустріли, він був тут частий гість.

— Пляшку китайського білого вина, пане Візнер, — мовив він.

Старий сивоголовий обер-кельнер не квапився відходити.

— Може, щось із закуски, пане доктор? У нас сьогодні просто розкішний салат.

Вернер запитливо глянув на нас» Віра кивнула головою.

— Гаразд. Три порції, будь ласка. І одну пачечку соломки.

— Прошу.

Старий пішов.

Я роздивився навколо.

В ресторані було затишно. В такому місці, не нудьгуючи, можна провести вечір. На стінах висіли репродукції з картин відомих художників, маленькі бра розсіювали м'яке світло, а пухнастий килим приглушував кроки.

— Що, власне кажучи, трапилося з Зоммер? — спитала Віра. Ти не знаєш, Вернере?

— А що таке?

— Вона плакала. Хіба ти не бачив?

— Ах, он що, сказав він, — Вона ніби забула десь ключ. Здасться, це бупо учора вночі. Точно не знаю. Я лише чув, як Гайєр зробив з цього приводу зауваження Петерсу.

Я здивувався.

— Учора? Але ж учора ключі здавала наче Віра?

— Не всі. Карін і Штефен ще лишалися на заводі після робочого дня. Отоді це, певно, й трапилось.

— Слід було б запросити її з нами, — сказала Віра. — Мені жаль її.

— Відколи це? Мені здавалося, що ти її не дуже любиш.

— Дурниці!

— Я завжди гадав…

— Не вигадуй!

От тобі й маєш! А я ж міг заприсягтися чим завгодно, що вони терпіти не можуть одна одну. Завжди гризлися між собою, як кіт із собакою. А тепер раптом Віра вдає, ніби це неправда.

Офіціант приніс салат і вино.

Ми заходилися їсти.

Вернер жував неквапливо, з видимою насолодою. Він любив смачно попоїсти.

Зате Віра копирсалася в своєму салаті без усякого апетиту. У неї не знати чого зіпсувався настрій. Це я помітив ще раніше. Втім, і в мене настрій був не кращий.

Вернер відсунув тарілку й старанно витер серветкою рота.

— Ну, — мовив він, беручи в руки склянку, — вам не подобається?

— Я не голодна. У мене пропав апетит.

— А ти, Еріху?

— Мене дивує, що ти такий спокійний, Вернере. Зрештою, я не бачу нічого приємного в тому, що у нас на заводі вештаються працівники з органів державної безпеки.

Він підняв свою склянку і якусь мить крутив її поміж великим і вказівним пальцями, задумливо розглядаючи ясно-жовту рідину.

— Я хочу вам щось сказати, — нарешті озвався він, і голос його прозвучав незвично серйозно. — Мені вже давно стало ясно, що на нашому заводі діються такі речі, до яких ми не маємо права ставитись легковажно. Ти дуже невисокої думки про Гайєра, Еріху, правда ж?

— Я не люблю, коли мене контролюють і стежать за мною.

— Хто тебе контролює? Невже Гайєр? Не сміши людей. Гайєр сьогодні заступався за тебе.

— Ах!

— Ти ж повинен був перед випробуванням іще раз перевірити електрокабель. Ти зробив це?

— Звичайно.

— Ну от, знайшлася така людина, яка запевняє, що ти цього не зробив.

— Хто ж це?

— В дану мить це не має значення. Можеш ти довести, що оглядав кабель?

— Довести? А хіба тобі не досить, коли я кажу, що зробив це?

— Мені досить. Але іншим, можливо, цього буде не досить.

— Що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що саме Гайєр узяв тебе під свій захист і пояснив: він не має сумніву в тому, що ту пригоду ніяк не можна пояснити недбалою перевіркою кабелів.

— Вельми зворушливо з його боку.

— Облиш свою іронію, Еріху. В усякому разі особисто я дуже вдячний йому за це.

— Гм.

— Так, у всіх нас є підстави бути вдячними йому за допомогу. Я не зраджу ніякої таємниці, коли скажу тобі, що саме я вже кілька тижнів тому поінформував окружне управління про те, що діється у нас на заводі.

— Ти покликав їх обох? Навіщо?

— Віро, як було там із сейфом? Еріх хотів би ще раз почути це.

Віра знизала плечима.

— Він і сам добре знає.

— Ви маєте на увазі той випадок, коли Петерса виманули з його кімнати?

— Так.