Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

— А ви себе пожалійте…

Вона знову перейшла на «ви».

— Себе пожалійте, — повторила вдавано зневажливо, — а мене нема чого, я пропаща.

Показався міст, приблизно за кілометр. Сірий асфальт повільно злітав на нього, й уже звідси видно було червону смугу на бетонних поручнях.

«Ти злякаєшся, якщо ти жінка. Себе врятуєш і мене. А якщо ти тварина… туди мені й дорога». Він вірив у жінку. Надіявся на свою віру в жінку.

Щоб жити, не треба боятися смерті. Той, хто навчився вмирати, той розучився бути рабом. Так ще в середні віки писали.

Але що означає «навчився вмирати»? Хто цьому навчить, які вчителі і в якій школі?

Адаєв з «Вечірки» теж вірив, написав про неї нарис. Розповів, як побував у школі, що чув від класного керівника. «Коня на галопі зупинить, в палаючу хату зайде, — говорила Валентина Лаврівна. — Вона з таких. Комсомолкн. У самодіяльності брала участь; грамоти одержувала на оглядах, і діти її любили, кожне літо вона возила малечу ніс вожата до шкільного табору». Класна повела Адаєва до зали, показала стенди з дипломами і знайшла Танин — за перше місце з художньої гімнастики. «Я навіть не дивуюсь її вчинкові, так можете й написати, — говорила Валентина Лаврівна, — благородство у неї в крові. — І на закінчення додала — Що не кажіть, але моральний, ідейно-політичний стрижень молодої людини формується все-таки у школі. І ми цим пишаємось. Не в сім'ї, де батьки тепер обоє працюють, зайняті насамперед собою, не в сім'ї, смію вас запевнити, і тим більше не на вулиці…»

Промайнуло перехрестя доріг із блакитним щитом і двома білими стрілами — прямо «До аеропорту», направо «До вокзалу». Прямо — це через міст, направо — це вздовж залізниці. Котра йде під мостом.

— І сім'ю свою пожалійте, плакати будуть. — Вона намагалась його напоумити, розжалобити, але говорила з усмішкою, приховуючи за нею свій страх.

— Немає у мене сім'ї, — відповів Дьомін, уриваючи її надію, і додав мстиво: — Нікому плакати. Так що «ніякої трагедії», — повторив слова Жареного. — Трагедія — це загибель достойної особи, яка багато зробила для інших і ще здатна зробити. Я ж нічого не зробив.

— Настирливий, сука, Соломон-премудрий, — процідив Жарений. — Глянь сюди, падлюко, глянь! Ось! — Він підніс до обличчя Дьоміна свої скарлючені пальці. — Ось тобі, сука, нашийник, протягну тебе, як цуцика!

— Машина без керма перекинеться навіть на рівному місці, — застеріг Дьомін, напруживши шию. І руку напружив. Праву, ближче до Жареного. «Будь свинчаткою, руки, залізом, обухом», — почав твердити собі Дьомін.

Він притиснув педаль газу до краю, машина заревіла, помчала вгору, на міст. Він уявив, як її відкинуло у куток сидіння швидкістю, з жахом, розпачем вона заплющила очі. А Жарений розвернувся, схилився до нього.

— Не треба, — почув він її голос, відчув її дихання на своїй потилиці. — Не треба, тихіше… — Вона поклала руку йому на плече. — Тихіше, прошу вас…

Дьомін збавив газ, машина зразу уповільнила хід, піднімаючись угору, ввімкнув другу передачу і повільно, дуже повільно повів на міст.

— Так? — спитав Дьомін, не обертаючись.

Вона не відповіла.

— Така швидкість вас влаштовує? — повторив він підкреслено.

Не відповіла.

Дьомін повільно перетяв міст, урочисто поїхав, можна сказати, торжествуючи.

— С-сука! — Жарений сплюнув у вікно. — Ну і с-сука!

Він усе вкладав у ці слова, складну, так би мовити, гаму почуттів. Ненависть, злість, безсилля. І жадання розправи. Він розгубився від упертості цього фраєра за кермом. Чого йому треба? Дають четвертну ні за що, за раз плюнути, сказав би спасибі добрим людям. Так ні, йому професія не дозволяє, посада покидька його зобов'язує бути стійким, велить не здаватись. Так-так, він із тих, хто вмирає стоячи, але у мене він ще поповзає навколішки, попросить пощади, в ногах поваляється.

Так чи приблизно так міркував Жарений, а можливо, й інакше, можливо, зовсім навпаки, цього не дано знати Дьоміну.

Не дано, хоч він щоразу, зачувши про зухвалий злочин, гадав та думав — ну чому? Потяг ризикувати? Прагнення утвердитися?.. Але чому б усі ці нахили та не докласти до іншого? Добиватися успіху в роботі, у спорті, чогось навчитися, щось пізнати, зробити гарне для інших. І тим самим утвердити себе.

Так воно завжди водилось. Античесть, антиправо, антижиття. До бога далеко, а чорт поряд. Від того у Феміди й терези косо.

Дьомін знав, що за останні двадцять років не було зареєстровано випадків виявлення сталих злодійських груп. У нас немає професіональної злочинності. Хоч залишився її жаргон. Є ось такі жарені. Від якогось пареного він дізнався, де той сховав крадене, і навідався туди.

— Я виконав ваше прохання, Таню. І у мене до вас є прохання. Чи побажання. — Дьомін поправив дзеркало, але там її не побачив, забилася в куток, ховається.

— Ну-ну! — замість неї відгукнувся Жарений. — Яке ж твоє прохання, покидьок?

— Ви не знали, що Жарений надів браслет, тобто зв'язав каїна, перекупщика краденого, баригу. Не знали, що він забрав казана, чи крадені гроші, і кілограм рижиків, тобто золота. Ви нічого-нічого не знали. А суд буде, Долгополов, і нікуди ви від нього не дінетесь.

— А ти вгадала, Татко, гад мідякований. Я з нього педераста зроблю. З великим задоволенням.

«Рука, рука! — твердив собі Дьомін. — Свинчатка, тягар!..»

— Помовч! — відгукнулась вона.

— Педераста зроблю! — прохрипів Жарений. — А ти стоятимеш поряд і соплі йому витиратимеш!

— Заткнись! — крикнула вона.

Долоня набухла, кермо неначе стало товстішим.

— Дай машинку! — наказав Жарений.

— Не дам.

— Ах ти сука! — Жарений перегнувся через спинку назад, вона верескнула від болю, і Дьомін різко навідліг ударив Жареного ребром долоні. По шиї, на два пальці нижче вуха, там де слід. Якби вона змовчала, здалась, він би продовжував сидіти, ось так — нога на педалі газу, руки на кермі, але вона