Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Великошич замислився. Нарешті мовив:

— У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військові частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних висновків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антонович, говорячи про поспішні висновки, тактовно обминаючи те страшне слово.

— Ех, коли б по свіжих слідах… — Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав перебирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

— Хто-хто? — нічого не зрозумів.

— Старший лейтенант Карпань і старшина Замрика, — повторив Сергій Антонович. — Ти що, не бачив їхніх справ?

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

— Де вони?

— Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху, — пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермінові відпустки у жовтні. А частини?.. Їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, відчуваючи, як прискорено забилося серце.

— Сергію Антоновичу, ви?.. — стримуючи хвилювання, запитав.

— Так, Арсене, тут щось не те, — нахмурив лоба Великошич. — Одне село, в один місяць… І, мабуть, недарма Кедровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімнадцять років тому.

— Але ж усі в один місяць, — нагадав я, на щось сподіваючись.

— Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тільки припущення. Слідів — ніяких, — безпорадно розвів руками. — І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уявляєш усю складність пошуку?

— Знайшли ж начальника поліції, — з докором сказав я.

— Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і багатозначнододав — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в наступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть суворо, набагато старший на вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орденами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міцно стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазирнути в минуле.

— Слухай, Арсене, йди додому, — співчутливо мовив Великошич. — Ні, краще в парк чи на річку, — і кивнув на стіл. — Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди, — підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

— Дайте мені ті справи, — попросив його.

— Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою кленового листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінькаючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре марево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затримуючись. У голові панувала мішанина з фактів, на душі — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч попід лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, нешироке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою землею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше накочувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я вперше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди.

Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчував, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю послав під три чорти своє скніння, коли треба без метушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звисали березові коси, всіяні довгастими сережками. Скоро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову теку, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зробити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернувся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідомо, чи на початку її, чи в кінці, а може, десь посередині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшуки. А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина шляху.

Наступне