Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

ковбасу, розчинну каву, цукерки, гречку і все-все інше, крім морської капусти, можна було купити лише з-під прилавка.

— Микола Якович не опритомнів, — привітавшись за руку, одразу почав Симко. — Я домовився з лікарями — нас до нього пустять. Але ми зможемо лише подивитися. Щоправда, біля нього вже дружина й син, але навряд чи від них можна чогось путнього очікувати. Здається, у них шок.

— Петре, мені б не хотілося щось починати робити офіційно як представникові СБУ. Ще до пуття ніхто нічого не знає, моє начальство теж. Тут може бути стільки різних нюансів, підводних рифів! Давай я поки що попрацюю інкогніто. Гаразд?

— Та гаразд. Можна подумати, я чекав чогось іншого. Ви, як завжди, білі й пухнасті, коли що — ні при чім. Давай, менти, рийся в гівні, а в нас ручки чистенькі, — без злості кинув на ходу Симко.

Щодо взаємин міліції та спецслужби у приятелів виникали суперечки частенько, але це жодним чином не впливало на їхні особисті стосунки. Богдан Данилович упевнений, що хлопці з міліції, особливо ті, які працюють у карному розшуку, заслуговують на повагу. Саме на їхню долю припадало розкриття найжахливіших і найкривавіших злочинів, саме вони протягом багатьох діб могли не спати, не їсти, ганяючись за якимись покидьками, в той час коли біла кістка — чекісти — ліпили в своїх кабінетах якісь заморочки, проникаючи в уявні антиукраїнські організації, шпигунські мережі тощо.

— Не бурчи. Ти ж мене знаєш: я ніколи не ховався за чужі плечі, навіть коли вони такі широкі, як у тебе.

Петро Олександрович Симко був справді високим чоловіком атлетичної статури. Густе, коротко підстрижене чорне волосся теж зовні надавало йому серйозності, ба й суворості. Він не раз дивився смерті в очі. Авторитетів серед злодюг чи блатних для нього не існувало. Та й перед начальством він не гнувся й не шапкував. Попри, здавалося б, не надто помітні фізичні достоїнства, відсутність великих м’язів і накачаної шиї, підполковник Симко міг у бійці легко впоратися з кількома особами — робив це завиграшки, із задоволенням. Богдан Данилович не раз спостерігав, як Петро веде допити крадіїв, кишенькових злодіїв, хуліганів, від швидкості зізнання яких залежало подальше розслідування справи. Не даючи їм отямитися, кричав на затриманих, бризкаючи слиною просто в обличчя, хапав за барки, лискав по щоках, розмахував перед носом руками, від чого навіть бувалі в бувальцях «пливли» й починали говорити по суті. А коли ця метода не спрацьовувала, Петро просив Богдана вийти «на хвилинку» з кабінету, після чого, мабуть, клієнти ставали більш зговірливими.

Для співробітника спецслужби Богдана Зорія ці методи були неприйнятними, але, спостерігаючи за нахабною поведінкою «контингенту» під час затримання й допитів, Богдан не раз ловив себе на тому, що він теж навряд чи втримався б, щоб не зацідити в пики тій сволоті.

4

Черговий лікар провів оперативників до палати, біля входу в яку стояли озброєний міліціонер і якийсь здоровань у цивільному. «Мабуть, особиста охорона», — подумав Богдан Данилович про здорованя.

Микола Якович лежав на спеціальному ліжку, обмотаний якимись дротами, трубочками, датчиками. Ті частини тіла, які виглядали з-під сірого простирадла, забинтовані, де-не-де на них кров. Обличчя теж замотане, лише розквашений ніс стирчав фіолетовим острівцем на фоні біло-сірих медичних лаштунків.

Біля ліжка сиділа пухкенька жінка років п’ятдесяти п’яти. За спиною — симпатичний стрункий молодик. Вони відчужено дивилися в бік хворого, не звернувши, здавалося, уваги на тих, які щойно зайшли.

— Це — співробітники міліції, — сказав лікар. — Вони хочуть у вас дещо запитати.

Богдан Данилович відступив убік, даючи тим самим зрозуміти присутнім, що він у цій ситуації не головний. Симко підійшов ближче до жінки.

— Ви дружина Миколи Яковича? — підполковник намагався говорити м’яко і співчутливо. — Вибачте, як вас звати?

— Віолетта Альбертівна, — не повернувши голови в його бік, мовила жінка.

— Підполковник міліції Петро Олександрович Симко, карний розшук, — офіційно відрекомендувався міліціонер. — Я мушу поставити вам кілька запитань. Вони можуть допомогти нам знайти злочинців, які побили вашого чоловіка.

Жінка ніяк не зреагувала й далі дивилася в одну точку, наче все, що діється навколо, її не обходить.

— Як ви думаєте, хто міг це зробити? Чи були у вашого чоловіка вороги? — Симко намагався говорити якомога коректніше і ввічливіше.

— Я не знаю, — ледве ворушила губами жінка.

— Може, хтось останнім часом погрожував йому, можливо, були якісь загадкові чи незвичні дзвінки? — спокійно запитував Симко.

— Я нічого не знаю. Коля мені нічого такого не казав. А щодо ворогів… — Віолетта Альбертівна звела очі на підполковника, — то в кого їх зараз немає. Усі навколо — вороги.

— Але ж Микола Якович — відома особа, його люди обрали депутатом, тож він мав, вибачте — має авторитет. Відомо також, що він бізнесмен. Можливо, комусь перейшов дорогу, хтось із партнерів висловлював якесь невдоволення?

— Мені про це нічого не відомо. Усе було, як завжди…

— Гаразд, вибачте, що потурбували вас. Але, можливо, нам доведеться ще зустрітися й поговорити. А зараз я бажаю вам мужності і… щоб Микола Якович швидше одужав.

Жінка подивилася на нього байдужими очима, наче хотіла сказати — не вірить у те, що її чоловік може одужати після тих поранень. Але змовчала.

За весь час короткої розмови син Назарова, а це, певне, був він, не зронив жодного слова й навіть не глянув у бік правоохоронців. У нього були свої думки про те, що трапилося, яких він, безумовно, в цій компанії висловлювати не буде…

Богдан Данилович і Симко разом з лікарем вийшли з