Мануела Гретковська - Метафiзичне Кабаре

— Ні, ні. — Жужу хотів промовляти і далі. — Про Марію Магдалину кажуть, що їй буде багато пробачено, бо вона кохала багатьох, але чи хто кохав її? Чи коханий той, хто кохає? — спитав він у зблідлого обличчя Вольфґанґа.

Джонатан, помітивши чулу усмішку меланхолії, що з’явилася на устах німецького студента, висловив свій саркастичний сумнів.

— Багато вибачити явній грішниці не є чимось надзвичайним, але чи вибачив їй чужолозтво Христос, коли б вона була його власною дружиною, а не дружиною ближнього? Міняймо тему, до нас прямує Беба з якимось елегантним паном.

Поміж столиками сунула Беба в ореолі рожевого пір’я боа. Старший пан у пристойному чорному костюмі усував з її шляху крісла й залицяльників. Для привітання Беба простягнула руку, запнуту у довгу, підтримувану підв’язками мереживну рукавичку. Жужу, Вольфґанґ і Джонатан одночасно поцілували рукавичку в тому місці, де вона саме опинилася на висоті їхніх уст — у зап’ястя, пальці й лікоть. Вишуканий пан, Бебин супутник, загорнув її в хутро й замовив усім шампанського.

— У мене сьогодні день народження, — сказала вона. — Вранці я з’їла в ліжку вродинний торт і задмухала свічки. Фредерік, мій коханий Фредерік так про мене дбає. — Вона поклала голову на рамено старшого пана. — Якщо через кілька років, — Беба одним ковтком спорожнила келих шампанського, свічки перестануть поміщатися на тортику від Фуке, то нехай вже краще буде одна свячена свіча.

— Острогами часу поганяймо життя, — імпровізував Вольфґанґ. — Ти ніколи не приручиш часу, цієї одвічної бестії, що пазурами чіпляється тобі в обличчя, аби видряпати дедалі глибші зморшки.

Останні слова заглушив дзенькіт келихів і Джонатанове кахикання. Беба, наче в трансі, торкнулася своєї гладенької напудреної щічки.

— Чи ви не вважаєте, панове, — звернувся до Вольфґанґа старший елегантний пан, — що життя надто коротке, аби писати вірші?

— А ще коротше, щоб їх читати, — закінчив Жужу, копаючи під столом поета в кістку.

— Дайте дитині спокій. — Бебина чорна рукавичка повзла між келихами до затиснутих на авторучці студентових пальців. — Скільки тобі, коханий, років? — Беба заспокійливо погладила Вольфґанґову долоню.

— Двадцять два.

— Психічно тобі десь… — Беба вдивлялася у Вольфґанґа, — двадцять дев’ять. Тобто ти на сім років старший за самого себе. Коли через двадцять років ти будеш мого віку, то й так залишишся на сім років старшим за мене. — Втішена, вона заплодувала рукавичками.

Світло згасло, в глибині зали заясніла сцена й конферансьє, котрий віншував Бебі.

— Шановні пані й панове, сьогодні наша зірка, Беба Мазеппо, святкує свій день народження!

Пролунали овації, оркестр заграв Happy birthday, Бебу винесли на сцену.

— Зичимо тобі, аби збулися твої мрії. За ті незабутні переживання, яких ми зазнаємо щовечора завдяки твоєму неповторному мистецтву, дозволь від імені гостей Метафізичного Кабаре подарувати тобі оцю дрібничку. — Зворушений конферансьє вийняв з-за спини плюшевого кенгуру. Беба поцілувала й притулила до себе звірятко.

— Беба, Беба, — скандували американці, юрмлячись біля сцени.

— Сподіваюся, — сказав пошепки у мікрофон конферансьє, — що ваші руки сягнуть до чогось більшого, аніж звичайні оплески. — Він вказав на порожній кошик для квітів.

Невдовзі глядачі заповнили його банкнотами. Беба зійшла зі сцени, вимахуючи кошиком і притуливши до себе кенгуру.

— Я уже сплю, відвези мене додому, — звеліла вона ладному виконати будь-яке прохання Фредерікові.

— Наша спляча блядівна, — просичала, не зводячи погляду з Жужу, Лейла, зауваживши тріумфальний вихід актриси, супроводжуваної шанувальниками.

До Лейли, котра намагалася сховати за вузькою колоною свій показний бюст, підійшов Джонатан.

— Mia bella donna, — привітався він, беручи її в обійми. — Сон є життєвою потребою, зокрема для митців. — Він глянув на юрму ґав, що тягнулася за Бебою. — Сон потрібен з тієї простої причини, що він не є відпочинком, а лише наркозом після дійсності без знеболення. Не можна функціонувати цілу добу на живо. Чи я помиляюся? — Він зазирнув у неприродно розширені Лейлині зіниці. — Менше заспокійливих ліків, більше руху й повітря. — Він потягнув її за руку в напрямку виходу.

Лейла вбила каблуки в поплямований килим.

— Пішли, Жужу сюди вже не повернеться, — Джонатан долав її опір. — Хіба що тобі запраглося дочекатися ранку в цій запліснявілій пивниці.

Лейла дозволила випровадити себе, сподіваючись почути щось більше про Жужу.

— Він думає про мене? Він хоче повернутися? — питала вона плачучи.

— Заспокойся, Лейло. — Джонатан сів разом із нею до спиненого на перехресті таксі. — Дай Жужу час обдумати становище, не ходи за ним назирці, не засипай листами, не телефонуй. Ви ж розлучилися кількам місяців тому, чи не так?

— Бууу, — заридала вона ствердно.

— Щоб ви знову були разом, бо ж ви тепер окремо, він мав би до тебе повернутися, але щоб він міг це зробити, Жужу спершу мусить покинути тебе по-справжньому. Дай йому спокій на деякий час.

Лейла рішуче втерла очі, після чого знову заридала.

— Я нічого не розумію. Він ненормальний, я викинула його з дому, а він і справді забрався. — Шукаючи в торбинці хустинку, вона впустила коробочку пастилок. — Я смертельно* хвора, — похвалилася Лейла. — Мені лікар прописав. — Вона струснула таблетками.

— Не драматизуй, — Джонатан поглянув на майже порожню коробочку від заспокійливих ліків.

— Ти думаєш, що я вдаю? — Лейла натягнула на коліна коротку шкіряну спідничку, яка щоразу підсмикувалася. — Останні три дні у мене жахливо боліла голова. Лікар відправив мене до фахівця від голови, ну, до психіатра, після того як виявилося, звідкіля цей біль.

– І звідки? — Джонатан ґречно заохотив Лейлу до дальших звірянь.

— Я сама відкрила звідки. Аналізи й лікарські оглядини ні до чого не придатні. Даремна витрата часу й грошей. Найзвичайнісінька річ — у мене дуже важкий період. Я ретельно оглянула закривавлену прокладку і видовбала з неї дуже дивні шматки тканин. Придивившись докладніше, я зрозуміла, що це спливають шматки мозку.

Таксі різко загальмувало перед будинком Лейли. Вони висіли й зникли у темряві, у темряві, в якій видно лише