Мануела Гретковська - Метафiзичне Кабаре

— Беба не повія, вона непорочна й актриса.

— А чи я щось інше кажу? У храмі мистецтва вона обдаровує глядачів своїм божим даром, тобто талантом. І стався до неї так, як вона того заслуговує, тримайся від Беби подалі, бо ти скривдиш її, намовивши на спрофановану щоденність. Вона талановита, а ти своїми амурами намагаєшся позбавити її святощів покликання і перетворити її талант на талантик. Шануй свою Бебу, ніхто тобі цього не боронить, купуй квіти, шампанське, бий поклони й аплодуй у Кабаре. Натомість, із букетом кохання стартуй до іншої панни, отієї, що, Küche, Kinder, Kirche.[2] Ти сам розумієш, що, як талановитий індивід, ти не маєш іншого виходу.

— Але я кохаю Бебу.

— Чую, уже десять хвилин чую про це, але чи ти мене чуєш?

– І що з того, що чуєш, — нервував Вольфґанґ, — ти й так мене не розумієш. Кохання й страх непояснимі. Почуття виникли тоді, коли мозок наших пращурів не був іще покритий мозковою корою, коли ще не існували людська мова й мислення. Тому я відчуваю жадання, радість, смуток і ні разу не можу їх зрозуміти, бо ми розуміємо те, що можна висловити, витлумачити, проаналізувати, а коли виникли почуття, ми ще не вміли говорити.

— Перепрошую, я повинен іти, мене кличуть на вечерю.

— Зателефонуй до мене пізніше.

— Від п’ятничного до суботнього вечора я нечинний, мені заборонено навіть вистукувати номер телефону. Шабас, мій дорогий, заслужений відпочинок, чого й тобі зичу. Зустрінемося завтра, ближче до півночі, у Кабаре.

___________

* — Мій батько був портретним цирульником на Сицилії. — Жужу згасив цигарку в келишку вина. Білий покручений потопельник сплив на поверхню червоної суспензії, видихаючи останню цівку диму. — Батько успадкував фах від дідуся, дідусь від прадідуся і так далі паралельно до поколінь пресвітлих герцогів де Саліна, спадкоємців титулу герцогів Калабрії, Палермо й Неаполя. Цирульники з мого роду підстригали кучері на портретах герцогів де Саліна. Добре написані портрети мають власне життя, і, оскільки у покійних іще деякий час ростуть нігті й волосся, то й у добре намальованих герцогів де Саліна росли шорсткі бороди, пасма з-під перук, у герцогинь — буйне волосся, бліді нігті. Цей дивовижний феномен із пограниччя веризму можна витлумачити спекотним кліматом Сицилії. Портрети, які оздоблюють довгі галереї замку в Доннафуджата, упродовж усього року повні сонячного світла. Ідучи слідом за батьком від портрета до портрета, я навчався удосконалювати майстерні зачіски герцогів, я навчався малярства. Я досі відчуваю пальцями різницю між важким плетивом товстої чорної коси герцогині Кончетти, померлої у сімнадцятому столітті, й тонкими, мишачими косинами її правнука Родріґо, сина лорда Сассекса. Я знаю напам’ять прозоро-сині гострі нігті, що стирчать із портретів, які я щомісяця ганив* срібним напилком. Рід герцогів де Саліна вигас наприкінці дев’ятнадцятого столліття, про що можна довідатися із книги Lampart, написаної герцогом Джузеппе Томазі ді Лампедуза. Спадкоємці роду де Саліна забажали дотриматися традиції і надалі утримують мою родину, що заробляє на хліб малярським перукарством.

__________

*Сутін нищив свої картини, ріжучи й дірявлячи їх бритвою. Його натурниками були мертві півні, різницькі покидьки, розвішані на гаках у майстерні, аби сфлячіли й набрали кольору гнилизни. Не існує більш експресіоністично намальованого м’яса, аніж на картинах Сутіна.

Прибувши у 1912* році до Парижа, Хаїм Сутін зазнав багатолітніх злиднів, перш ніж стати визнаним і багатим малярем. Коли він уже уславився, до його майстерні почали навідуватися баронеси й мільйонери, котрі по-снобістськи приятелювали з богемою. Сутін міг зажадати за свої образи будь-яку ціну. Але, замість гендлювати намальованим, він почав нищити свіжовикінчені полотна, ріжучи й роздираючи їх на шматки. Шаленство? Божевілля досконалості? А може, звичайне нервове ослаблення організму, виснаженого недоїданням і сухотами, який реагував нападами істерії на найменші зміни настрою? Ще і ще одне пояснення невротичної індивідуальності маляра. Дитинство Сутіна минуло у мінському штетлі. Його батько був бідним єврейським кравцем і цілими днями працював, щоб утримати родину в чотирнадцять душ. Хаїм у дев’ятнадцять років утік з гето до Парижа, його новою релігією стало малярство. Розшарпуючи ножем ще липкі сухожилля образів, він намагався врятувати чистоту світу, як різник у кошерному убої підтинає освяченим ножем горла тварин, аби їхнє повільне стікання кров’ю очистило світ від злих сил.

__________

* У 1918 році до Парижа приїхав російський годинникар. Він відкрив у Латинському кварталі, на розі вулиці Буссі й Сен-Андре-де-Арт майстерню. Російський годинникар врешті уславився тим, що потрафив відремонтувати будь-який годинник. Йому приносили старосвітську машинерію, іржаву й понівечену, яку він умів перетворити на цокаючу, граючу курантами лялечку. До тісної брудної майстерні годинникаря-чудотворця почали сходитися щоразу багатші клієнти. За золоті зливки годинникар умів повернути заіржавілі стрілки так, аби вони йшли в минуле. Не кажучи ані слова, він брав у огорнутих хутрами, всіяних перснями багатіїв гроші, золото, а взамін віддавав їм відремонтований час*. Годинники, які відлічували години навспак, що їх продавав бородатий російський годинникар, котрий похмуро споглядав з-під глибоко насунутої на очі кепки й не говорив нічого, окрім якогось невиразного «Нууу», стали дорожчими за золото. Годинникар правив за них дедалі дорожче й дорожче, аж продав свою душу й зник.

__________

* У сієнському Палаццо Публіко є картина Амброджо Лоренцетті, намальована у 1340 році, де зображено старість світу. Зашкарублість il mondo символізують не скелети чи похмурі дідугани із косою. Природа на образі весняна, фіглярно-солов’їна. У тому, що від дня сотворіння минуло вже чимало часу*, можна переконатися, поглянувши на небо, яким укритий краєвид: воно задубіло. Блакить, прошита плямами іржі.

___________

* — Панове, уже минуло багато часу, — Жужу підвівся з крісла, — відтоді коли Христос нас урятував, це велике диво. Але хто нас порятує тепер? — Очікувально глипнув він на Джонатана й Вольфґанґа, котрі попивали вино.

— Сідай, Жужу. — Вольфґанґ підсунув йому крісло. — Христос урятував нас від нас самих, вочевидь нічого більшого Він не здужав, дай Йому спокій.