Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

кінь, і днина слави та відваги. Лягла правиця на руків'я шпаги. Зеленими полями йде війна. Вгамуйся, капітане, все одно ні шал, ні лати не спасуть людину, якій дано одну-єдину днину. Скінчилась ця історія давно. Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми, приречений (так само, як і ми). Старому поетові
Кастильським полем ти ідеш поволі й не дивишся довкруг. З твоїх думок не йде святий Іван, його рядок… Заходить сонце ген на видноколі: ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду глузливий місяць вже з'явивсь на світ і так багрянцем закривавив схід, мов це відбиток з дня Страшного суду. Ти зводиш очі. І — хтозна-чому — про давнє щось, що вже було з тобою, приходить згадка спалахом невільним і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою, забувши власні вірші: «Став йому кривавий місяць написом могильним».[11] Blind Pew[12]
Від моря й воєн вдалині, за ними тепер тужив сильніше він стократ. Безсило шкандибав старий пірат дорогами Британії курними. Хазяйські пси брехали скрізь на нього, на вулицях дражнили хлопчаки. Були його притулком рівчаки, щоб уві сні забутись ненадовго. Та все ж він мав надію хоч яку: він скарб зарив у золотім піску — і примхи долі відступали геть. Ти маєш теж надію хоч яку, вона — твій скарб у золотім піску: це неосяжна й неминуча смерть. Спомин про привид
із тисяча вісімсот дев’яносто якогось року
Нічого. Тільки ніж Мураньї.[13] Тільки обірвана історія стара. Хоч я його не знав, та хтозна-звідки до мене він приходить, мов мара. Палермо[14] нижчим був. Тут мур в'язниці жовтів над передмістям серед хиж. У цих провулках у руках убивці блукав колись отой мерзенний ніж. Один лиш ніж. Обличчя риси стерті того, хто знався в цьому ремеслі й робив свою похмуру справу смерті: лишилась тінь і криці блиск в імлі. Час, що туманить мармур без вагання, хай збереже ім'я: Хуан Муранья. Спомин про смерть
полковника Франсіско Борхеса[15] (1833 — 1874)
Я на коні лишу його в годину, коли зі смертю стрівся — на смерку; з усіх годин, що знав він на віку, хай ця, гірка, триває без упину. У білім пончо в чистім полі скаче, мов біла тінь на білому коні, сумний Франсіско Борхес. Вдалині в стволах рушниць чатує смерть терпляче. І ця безмежна пампа, й свист картечі, вид бойовища — він до цього звик. Нехай його віднині і повік оточують такі знайомі речі, величного в його епічнім світі, і не потьмарить вірш цієї миті.