Юрій Анатолійович Пономаренко - Чинність і дія кримінального закону в часі

кола діянь – злочинів[71]. Однак, більш правильною уявляється інша точка зору, яку відстоював, наприклад, В.Г. Смирнов, і відповідно до якої адресатом кримінально-правових приписів визнається сама держава в особі її судів та органів кримінального переслідування[72]. Саме державі кримінально-правові приписи велять визнавати злочином те чи інше вчинене особою діяння (гіпотеза припису) та притягувати особу за це діяння до кримінальної відповідальності (санкція припису). Заборон же для громадян щодо вчинення злочину кримінальний закон не містить, на що вказував ще класик німецької криміналістики К. Біндінг, який писав, що кримінальні закони не формулюють власної заборони, а передбачають лише санкцію за порушення тих норм, котрі встановлені іншими нормативними актами. Саме в цьому, на його думку, і виявляється суть протиправності діяння[73]. Точно так же і Є. Бентам писав, що “закон, який обмежується створенням злочину, і закон, який приписує застосовувати покарання у випадку вчинення такого злочину, суть два різних закони: це не частини … одного й того ж закону. Акти, які вони приписують, цілком різні; особи, до яких вони звертаються, цілком різні. Приклад: “Нехай людина не краде”; і “Нехай суддя повісить всякого, хто викритий у крадіжці”[74].

Дотримуючись, в цілому, такого ж підходу, М.С. Таганцев, однак зауважував, що немає жодного закону, який би забороняв, наприклад, убивати чи вчиняти деякі інші види злочинів. З цього він робив висновок, що дійсно, кримінальний закон містить лише припис про покарання злочинця, а самі ж ці злочини забороняються або іншими законами, або “неписаними законами”[75]. Іноді також говорять, що заборони красти, убивати тощо встановлюються не юридичними законами, а виключно нормами моралі, чи релігійними вченнями, наприклад, християнськими заповідями[76]. З цим, на мій погляд, погодитися важко.

По-перше, очевидно, що порушення регулятивних норм однієї системи повинно тягнути за собою застосування охоронних норм цієї ж системи. У зв’язку з цим порушення моральних норм чи релігійних заповідей не може тягнути іншої відповідальності, окрім відповідно моральної та релігійної. З іншого боку, якщо певне діяння тягне за собою відповідальність, передбачену охоронними нормами, що входять до системи юридичних (правових) норм, то, очевидно, і порушує воно при цьому також юридичну (правову) регулятивну норму. Сказане, звісно, не заперечує того, що одне й те ж саме діяння може одночасно порушувати регулятивні норми декількох систем (наприклад, і релігійної, і юридичної), а, отже, одночасно тягнути і відповідальність передбачену нормами різних регулятивних систем. Так, наприклад, вбивство є не лише правопорушенням, а й аморальним та гріховним вчинком, в силу чого тягне не лише юридичну відповідальність, а й інші її види.

По-друге, уявляється недоцільним і невиправданим обґрунтування тих чи інших наукових або законодавчих положень посиланнями на релігійні вчення. Цей шлях, на моє переконання, може призвести лише до безперспективних суперечок на релігійному чи морально-етичному підґрунті. Переконати ж цим способом опонента, який має інший релігійний чи моральний світогляд, навряд чи вдасться. Ще менш ймовірно на цих засадах обґрунтувати те чи інше положення законодавства. Вольтер свого часу зазначав, що “ніколи не треба вплутувати Священне писання у наші філософські дискусії: це поняття цілком різнорідні, які не мають між собою нічого спільного”[77].

Таким чином, слід зробити висновок, про те, що змістом кримінального закону є нормативно-правовий припис, що звернутий до органів державної влади, і який визначає повноваження держави визнати те чи інше діяння злочином та притягнути особу до кримінальної відповідальності за його вчинення. Визначення ж кола норм, що їх порушують злочини, у тих випадках, коли таку норму не можна встановити зі змісту кримінального закону (як, наприклад, це можна зробити зі змісту бланкетної статті), повинно виходити з так званої концепції абсолютних прав. Відповідно до неї наявність права у однієї сторони (наприклад, права на життя у людини, права на безпечне існування у суспільства, права на мирне існування у світового співтовариства тощо) одночасно свідчить про заборону всім іншим відповідно убивати, вчиняти хуліганство, закликати до агресивної війни тощо. Вчиняючи подібні злочини, особа порушує саме цю заборону, а не приписи, які є змістом кримінального закону. Дуже вдало, на мій погляд, сформулював це положення відомий радянський цивіліст С.М. Братусь, який писав, що “визначення того, що можуть робити уповноважені, є одночасно і визначенням того, що не можуть робити зобов’язані особи”[78].

Отже, виходячи з викладених вище міркувань, під змістом кримінального закону слід розуміти систему сформульованих законодавцем нормативно-правових приписів, звернутих до судів та органів кримінального переслідування, і які визначають діяння, що є злочинами, та відповідальність за них.

Але зміст будь-якого явища чи предмета не може існувати аморфно, сам у собі, без об’єктивізації зовні. Саме тому нормативно-правовий припис як зміст кримінального закону не може бути позбавленим форми. Кожен законодавчий припис вимагає наявності, за виразом М.І. Пікурова, певного “поля-провідника”, що тільки й дозволяє втілити закладені в ньому вимоги у реальну поведінку