Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Чого б це? У нас повне порозуміння.

— A-а, а торік то не ви сварилися, а баба Явдоха з бабою Мартохою?

— Ну, ми, ми. І що? Малі були, дурнуваті.

— Та добре-добре… То мені в школу йти чи ні?

— Почекаємо, як будуть розгортатися події.

— Я маю зрозуміти, що ти знову щось витворила. Так?

— Ще не знаю, але мої дії жоден суд у світі не визнає злочинними.

— Побачимо, — зітхнула бабуся у передчутті нових клопотів і поставила перед онукою тарілку зеленого борщу.

Інга лягла спати трішки по дев’ятій. Надвечір на чисте небо знову набігли грозові хмари, налетів вітер і здалося, що ніч настала раніше, ніж їй належало. Дівчинці хотілося літати. Дивовижне відчуття неосяжності навколишнього простору полонило її душу. Але цього вечора передчуття м’яко стримувало Інгу від польотів. І не тільки через близьке сусідство з Марією Іванівною. Перед внутрішнім зором дівчинки чомусь постійно виникала школа. Про що б вона не починала думати, врешті-решт всі думки повертали її у шкільні коридори. Це не мало жодного логічного пояснення, тому Інга сприйняла свої видіння як керівництво до дії.

Переконавшись, що бабуся і дідусь заснули, Інга тихенько поскладала частини розібраного лука у поліетиленовий пакет, відчинила вікно і вислизнула на вулицю. За десять хвилин вона вже була біля школи.

Сторож, як завжди, сидів у коридорі на другому поверсі і щось читав. Двері були замкнені зсередини, але Інга знала, що Гуфі залазив до школи через вікно у 9-Б. Він чудово вивчив звички обох шкільних сторожів, і тому досі жодного разу не спіймався на гарячому, що було предметом його звичних хвастощів.

Ідучи до школи, Інга раптом пригадала, як Богесів малий цілий день вихвалявся, що у його брата сьогодні день народження. Такі події команда Гуфі зазвичай відзначала великою кількістю пива і, якщо вдасться, пляшчиною горілки. Кращого місця, аніж школа, годі було й придумати. Бо вже де-де, а тут їх точно ніхто не шукатиме. Інзі залишилося встановити, де саме буде збір.

Енергетичний вихор, який набирав найбільшої сили перед грозою, підняв Інгу до рівня вікон третього поверху. Дівчинка планувала знайти клас, у якому забули зачинити кватирку. Це їй вдалося без особливих зусиль. 10-А розміщувався на сонячному боці, тож тут Інга знайшла аж три відчинені кватирки. Спритно прослизнувши досередини, вона прочинила двері в коридор і прислухалася, проте почула тільки цокотіння кігтиків сторожового песика на витертому паркеті десь у лівому крилі будівлі.

Місць, де могла збиратися компанія Гуфі, у школі було не так уже й багато: тісна кімнатка за актовою залою, де колись зберігалися інструменти шкільного духового оркестру; перехідний клас на третьому поверсі, але там сидіти можна було хіба потемки, бо його вікна виходили прямо на будинок завуча, і ще один клас поблизу хімкабінету. Оце останнє місце було просто ідеальним для таких збіговиськ. По-перше, клас замикався зсередини, по-друге, він був перемурований надвоє, що забезпечувало додаткову звукоізоляцію, і по-третє, на вікнах тут висіли старі чорні штори. Нікому досі руки не доходили їх зняти.

Інга повернулась у клас, дістала з пакета частини лука і з’єднала їх докупи. Коробку зі стрілами вона застромила у нагрудну кишеню і, не торкаючись паркету, який у тиші так зрадливо скрипить, попливла довгим коридором до місця імовірного перебування Гуфі та його банди.

Чекати їй довелося недовго, десь за п’ятнадцять хвилин двері класу хтось відчинив і вийшов у коридор. Як виявилося, це сам Гуфі, розпашілий від випитого, а тому безмежно сміливий, вирішив поспілкуватися зі сторожем. Хтось із обачніших компаньйонів стримував свого ватажка, але той пручався і молов дурниці. Його тягло на «подвиги».

— Та пішов той сторож, знаєш куди!.. Хай тільки з’явиться! — гарячкував Гуфі, але Інга прекрасно розуміла, що бравада ця нещира.

Інгу ніхто не міг бачити, бо вона принишкла у найтемнішому кутку, а от вся компанія була перед нею, як на долоні. Над Гуфі, як не дивно, знову клубочилася сіра хмарка. Отже, виходило, що на зміну одній потворі приходить інша. Ще б пак, надто вже затишне і тепле місце.

Дівчинка добре прицілилася і вистрілила. Стріли ніхто не помітив. Тільки Гуфі в одну мить скис. Де й поділось його завзяття.

— Сторож! Атас!.. — стиха гукнув Хляпа, який чатував на сходах, і побіг у клас.

Проте це був не сторож. Якийсь чорний чоловік ішов коридором просто на Інгу.

Хлопчиська зникли, а чорний незнайомець зупинився перед Інгою і сказав:

— Твій лук — дитяча забавка. Невже ти й справді сподіваєшся громити такою примітивною зброєю моє військо?

— А ви взагалі хто такий? — спитала Інга, чомусь зовсім не злякавшись. Може, тому, що знала відчуття польоту?

— Космотумен, — заявив незнайомець.

— Що-о-о?!

— Ти здивована? Хоча на твоєму місці я б теж здивувався.

— Ви хочете сказати, що прорвали озоновий фронт?

— Звісна річ. А як інакше я б тут опинився?

— Могли і з Антарктиди прилетіти. Там діра у фронті майже ніколи не закривається.

— Там нецікаво, бо мало людей. Та й Ворота Підземного Вогню розташовані в іншому місці. Скоро мої солдати відчинять їх, і тоді все буде скінчено. Для вас, землян.

— А чи не занадто ви самовпевнені? — похитала головою Інга. Вона помітила раптом, як за спиною Космотумена заворушилася темрява. А ще за мить чорна безодня заіскрилася тисячами червоних іскорок.

Не довго думаючи, Інга вистрілила у темряву навмання. Уздовж траєкторії польоту стріли спалахнули десятки різнокольорових вогників, почулися якісь дивні зітхання і стогони. А стріла зникла — згоріла, неначе бенгальський вогонь. Дівчинка вистрілила ще раз, потім ще і ще. Вона стріляла у темряву, доки скінчився весь боєзапас, але примар, що заполонили коридор, здавалося, менше не стало.

— І що ти тепер збираєшся робити? — насмішкувато