Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Ой, а що це так гуде? — раптом стрепенулася Інга.

— Літак!.. — Громовиця блискавкою метнулася до дівчинки, підхопила її на руки і стрімко шугонула угору.

Великий пасажирський літак, що так несподівано виринув із хмарної стіни, промчав під ними, виблискуючи на сонці гладенькими крилами.

— Клас! — вигукнула Інга захоплено. — Ой, мені вже час повертатися, а то бабуся хвилюватиметься. Дякую тобі за всю оцю красу. І бувай.

— До зустрічі! Мені вже теж слід братися до роботи. Час нині такий, що перепочити як слід не завжди вдається. — Громовиця стрибнула на свого коня і за мить зникла, загубившись серед білого шумовиння.

Вітер погнав дощові хмари далі на північ.

Інга спускалася вниз у променях веселки, що обіймала містечко з двох боків. Тільки сьогодні дівчинка відкрила для себе, що веселка — не така проста штука, як їй здавалося досі. Ця веселка була просто неперевершеною: під нижнім фіолетовим краєм Інга нарахувала аж вісім додаткових напіврайдуг, які творили величезну арку; а над зовнішнім червоним краєм, майже утричі слабша, світилася ще одна дуга, у якій внутрішній край був не фіолетовим, а червоним.

Бабуся дуже здивувалася, коли побачила, що її онука — суха-сухісінька.

— Ми з дощем у добрих стосунках, — пояснила Інга.

— Марія Іванівна щойно заходила. Злюща, як дідько на Великдень. Обіцяла поскаржитися на тебе ледь не в ООН. Що там знов у школі сталося?

— Діагноз не до кінця з’ясовано, але є підозра на психоз. Вліпила мені шістку і п’ятірку, а потім ще й півуроку знущалася, — зітхнула Інга, пригадавши недавні події.

— Доведеться перевести тебе в інший клас. Вона тобі спокійно жити не дасть.

— Не треба мене нікуди переводити. Я сама з Марією Іванівною розберуся.

— Що ти вже собі надумала?

— Обіцяю, що кровопролиття не буде. Бабусю, ти ж мене знаєш… Пробач, але я мушу бігти. Мене Іра чекає.

— А твоя Іра до хати зайти не може?

— Іншим разом. То я біжу?

— Куди біжиш, як очманіла? А обідати за тебе хто буде?

— Не мине й десяти хвилин, як я повернуся і почну спустошувати миску за мискою, — урочисто пообіцяла Інга. — Справа страшенно важлива!

Іра і справді чекала на вулиці, як і домовлялися.

— Велике полювання триває! Йдемо на Марію Іванівну, — тоном досвідченого змовника виголосила Інга.

— Чи ти здуріла? Крику буде на півміста! — Іра аж злякалася.

— Та скільки того крику? Я вистрілю — і порядок. У Марії Іванівні, щоб ти знала, сидить сам командир розвідгрупи.

— Тим більше почують.

— Якщо боїшся, то я піду сама.

— Стривай! Ти якась така нетерпляча…

Що ближче дівчатка підходили до будинку Марії Іванівни, то швидше билися їхні серця. Їм таки було страшно, що тут казати. Коли Інга натиснула кнопку електричного дзвінка, за дверима щось гидко завило, зам’явкало і засюрчало.

— Яка господиня, такий і дзвінок, — пошепки прокоментувала Інга, і від того хвилювання трохи вляглося.

За хвилину двері прочинилися, і на порозі виросла огрядна постать Марії Іванівни. Побачивши дівчаток, вчителька одразу ж розпочала наступ:

— Невже прийшла перепросити? Можеш не старатися, мені твоє вибачення не потрібне.

— Ну, Маріє Іванівно-о-о!.. — заскиглила Інга, кленучи себе в душі за ту гидку комедію, яку доводилося ламати перед пихатою вчителькою. — Мене мама за п’ятірку вб’є!

— А ти ж казала, що мама тебе ніколи не лупить. Як це розуміти? Виходить, ти мені брехала? — єхидно поцікавилася Марія Іванівна.

— Доки п’ятірок не було, доти і не била, а тепер спасу не маю!.. — Виголошуючи цю дурну тираду, Інга побачила, як над вчительчиною головою заклубочилася темна хмарка.

— А чого це тебе мама збирається лупцювати? У батька що, ременя нема?

— Нема. У нього підтяжки. А мама — жінка запальна, — правила далі Інга, міцніше стискаючи за спиною лук. Тим часом чорна хмарка сформувалася у бридкого спрута і потяглася до дівчинки.

— А що це ти там ховаєш? — Марія Іванівна підозріло примружилася. — Ану покажи руки!

— Будь ласка! — гукнула Інга і вихопила лук. Та доки вона накладала стрілу на тятиву, доки прицілювалася, чорна потвора встигла наполовину заховатися у голові Марії Іванівни.

Часу на вагання не лишалося. Стріла просвистіла в кількох сантиметрах від голови переляканої вчительки. Інга виразно побачила, як чорний згусток здригнувся, закричав нікому не чутним криком і за кілька секунд розтанув.

Марія Іванівна схопилася за серце і, стогнучи, немов ситий тюлень на суші, попленталася до хати.

— Бандити!.. Міліція!.. Люди добрі-і, вбива-а-ають!.. І що з них тільки виросте?! — З-за дверей ще довго долинали обурені вигуки, перемішані з оханням, стогонами і легким підвиванням.

Щоправда, ні Інга, ні Іра до тих звуків не дослухалися. Вони одразу ж дременули з місця злочину.

— Ти таки й справді здуріла, — констатувала Іра, коли подружки нарешті перевели подих, заховавшись в одному з будиночків на ігровому майданчику дитсадка. — Добре, що хоч стріла зникла, а то Марія Іванівна мала б речовий доказ… Ти хоч ту нечисть убила?

— Напевно. Воно заверещало і пропало.

— Я нічого не чула, — здивувалася Іра.

— І я не чула, але можу собі уявити.

— Гаразд, розбігаємося. Нам потрібне залізне алібі.

— Воно тобі ду-уже допоможе, — усміхнулася Інга. — Але добре, що хоч географії завтра нема… Бувай, уранці зустрінемося.

— Па-па, — махнула Іра рукою і побігла додому.

Інга трохи зачекала, доки хвилювання вляжеться остаточно, і лише тоді спокійнісінько вийшла з будиночка, зовсім не почуваючись злочинницею. Та й хіба могло бути інакше за такої ясної і теплої погоди?

Бабуся онуку не сварила, бо й досі чаклувала на кухні, готуючи щось смачненьке.

— Швидко ж ти повернулася. З Ірою часом