Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

Хоча Данько прокинувся ще до схід сонця, Дідо вже не спав. Він порався по хаті і мугикав собі під ніс якусь пісеньку.

— Що, вже прокинувся? Тоді помолись— і за діло!

Пригорща холодної води допомогла Данькові прогнати сон та дрімоту. І ось він уже палко шепоче молитву Даждьбогу, головному богові всіх слов'ян:

«Даждьбоже, Істиний Господи наш! Приносимо Тобі квіти любові, слово вірності, поклін славлення. Вірою в Тебе, Всевишній Даждьбоже, милосердніють серця наші. І в діях милосердних ми, твої сини і дочки, зріднюємося, єднаємося, дітям нашим на щастя і собі на життя достойне, Даждьбоже наш».

Цієї молитви навчив Данька Дідо, приказуючи: «Як сонце в небі єдине й всевладне, так і Даждьбог наш серед інших богів. Молись Йому, онуче, і Він тобі допоможе».

Данько твердо запам'ятав ці слова, хоча молився й іншим зверхникам народу свого: і Велесу — богу тварин та пастухів, і Стрибогу — володарю вітрів, і Ладо — богу веселощів, і Коляді — богу зимового святкування… Особливо ж молодому хлопцеві був до вподоби Перун — бог блискавки та грому, покровитель воїнів, та Миха — опікун мисливців та войовник із нечистою силою.

Після молитви Данько назбирав хмизу та нарубав сухих дубових гілок для жертовного багаття. Потім хлопець ще трохи повправлявся з мечем, причому робив це так спритно, що Дідо, його вчитель у цій справі, кілька разів задоволено прицмокнув язиком.

— А славний воїн росте, — несподівано почув він чийсь голос. Обернувся — аж то рибалка Бурмило, старий приятель Діда.

— Слава Даждьбогу! — привітався Бурмило.

— І ти здоров був! Як справи? — відгукнувся Дідо.

— Та так, помаленьку.

— Ось онук готується до дня Святослава Войовника, жде посвячення у вої.

— А я вже думав, що він до чогось іншого готується, — лукаво посміхнувся Бурмило. Дід і собі хитро примружився:

— Та куди вже йому.

«І чого б ото я зранку зуби скалив», — незлобливо подумав Данько, перекидаючи меча з руки в руку.

І тут він згадав: «Ой, леле! Та сьогодні ж свято Купала! Хлопці обирають собі дівчат».

Діди вже помітили деяку його розгубленість і весело сміялись.

— Ой, жди, Діду, ухопить він собі тіунівну!

— Якби не князівну! Дивись, боки намнуть — порозумнішає!

Данько спересердя, як соломинку, перерубав товстезну гілляку. Знайшли з чого кепкувати!

Та старий Волхвин і його побратим Бурмило вже розмовляли про інше, про минувшину: про Володимира Запроданця, який зрадив рідну віру заради ромейської царівни; про князя Всеслава, якого повстання волхвів посадовило на київський княжий стіл, а він і пальцем не поворухнув, щоб віддячити. А як кепсько зараз лютичам, що геть згинули під німецькою неволею…

Розмов тих — слухати не переслухати. Однак справу також треба робити. Невдовзі почали прибувати селяни, мешканці довколишніх сіл, з дарами. Купала — бог дарів земних, тому і несли вдячні люди плоди різні, ягоди, зерно, молоко, сметану… Несли у плетених кошиках, глиняних горщиках, дерев'яних мисках, а то й просто в подолі. Прибула і волхвинка Любомира з дочкою. Розпалили жертовне багаття, посвятили плоди.

…Шанування Купала почалось ще до заходу сонця. Спочатку молодь йшла купатися. Потім дівчата одягли власноруч сплетені з чорноклена вінки і разом з хлопцями поставили два солом'яних опудала, які зображали самого Купала та злу Мару-Морену. А як стемніло, заспівали пісень, запалили біля берега десятки багать. Молодь плигала через вогнище: і поодинці, а частіше парами. Потім скинули і Купала, і Мару у воду. А хто в цю мить ловив ґав, того із гучним реготом жбурнули слідом за опудалами.

Дехто з молоді притяг огорнуті соломою та змащені дьогтем старі колеса, підпалили їх і також спустили з берега у воду. У цю ж мить десь далеко, біля самого небокраю, скреснули блискавки та гримнула гроза.

— Ой, любо! — загукала молодь. Усім-бо відомо, що в цей день Перун б'ється з Чорнобогом, який намагається вкрасти золоте сонячне коло. І те, що грім гримнув саме тоді, коли палаючі колеса спускали з берега, сприйняли як добрий знак.

Після того молоді хлопці потягнулися у глиб лісу, щоб шукати розрив-траву. Хто знайде цієї ночі розрив-траву, то ніякі перепони, ніякі замки та стіни йому не завадять. А коли пощастить, то можна знайти й цвіт папороті. Хто знайде цвіт папороті, розумітиме мову звірів та птахів, знаходитиме сховані скарби та зможе волхвувати.

Деякі молоді пари почали разом спускати за течією вінки із запаленими скіпами. А спустивши вінок, також зникали у темряві лісу. Бо хоч і за згодою йде дівка за парубка, та велить звичай, що треба її у цю ніч умикнути.

Данько ще під час танців запримітив таку собі кралю, що аж подих забиває. Відшила вже декількох хлопців, але ж і Данько не простий собі хлоп. Очевидячки, що й дівчина накинула на стрункого красеня оком, бо не відмовилась стрибнути разом із ним через вогонь. І коли трохи пізніше Данько дозволив собі неабияку зухвалість — злегка обійняти красуню за плечі, вона нічого не мала проти.

— Звідки ти, дівчино, як тебе звати?

— Ярина. Я з Вишатинців.

— То ти працюєш на тіуновому обійсті?

— Ха, чого б я працювала! Хай хлопки працюють. А я дочка тіуна Ратка.

— Овва! — «Все-таки наврочив Бурмило. З тіунівною зійшовся».

— А ти хто єси? Хто твій батько?

— Даньком мене кличуть. А батька в мене нема, загинув у бою з половцями. І мати померла, коли я був маленьким. Я живу разом