Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

То там, то тут лилося вино, чувся веселий сміх, жарти та мисливські байки. Осьмомисл прислухався і почув голос Мирослава Ступи: «Захотів одного разу вірмен купити сокола. Пішов, значить, він на базар, а там йому підсунули зозулю… Що ви гигикаєте, я тільки почав розповідати. От дурносміхи! Так ось, прийшов він до річки, випустив зозулю та й каже: „Лаві качка! Лаві качка!“ А та сіла на дерево та й каже „ку-ку“. Він знову: „Лаві качка! Лаві качка!“ А зозуля знову „ку-ку“.

Він розсердився та як тупне ногою: „Каку?! Каку?! Найжирнішу!“»

Слухачі від сміху покотилися покотом. Ярослав сам посміхнувся в густу бороду. Та наразі згадав свою сьогоднішню мету і сховав посмішку.

— Боярине Мирослав! А де наш німецький гість Бруно? Хай він нам щось розкаже!

Бояри заворушилися. Ніде правди діти, багато хто лабузнився передусім німецьким, хай би воно було й гірше за своє, рідне. Побачивши монаха, вони, хай і вже добре напідпитку, почали робити пісне обличчя, очікуючи слухати «щось божественне». Чернець, молодий хлопчина з тонзурою на маківці, почав говорити. Говорив він як для німця напрочуд добре, мало ламав слова. А слова ті — наче цвяхи в тім'я.

— Вельмишановне лицарство! Ось ви зараз п'єте, гуляєте і навіть не здогадуєтесь, що десь там, у далекому Єрусалимі, чиняться чорні справи. Бусурмани знову взяли в облогу Святе Місто, ось-ось воно впаде. І тоді заплачуть християни, бо в церквах будуть стояти коні, зі святої Чаші зроблять цебро для худоби, а душі християнські підуть у рабство… — говорив він запально, так, що аж брало за серце. Обличчя слухачів тверезішали, сірішали від люті. І коли монах заговорив про новий похід для визволення Гробу Господнього, бояри загули.

— Що ж це! Та допоки ж бусурмани знущатимуться з нашої віри! Ганьба!

Саме на цю мить і чекав галицький князь. Він підвів руку, і всі враз замовкли.

— Шановне лицарство! Ми всі зараз вислухали гіркі для нас слова. Чи справді ми християни, чи тільки вважаємо себе за таких? Чи не час нам на ділі довести це?

— Час! Час! — загорлали боярські сини.

— Ось і добре… Ви знаєте, що я вже старий, вже на санях сиджу…[14] Та й не ходив я ніколи у походи. Але є серед нас людина, здатна повести у бій за віру нашу християнську… Боярине Ступа, до вас звертаюся: чи не повели б ви наших відважних лицарів на визволення Гробу Господнього?

У Ступи від такої несподіваної пропозиції відібрало мову. Він розгублено глипнув на князя Ярослава, але очі того були, як дві шпаринки.

— …Якщо шановне лицарство довірить мені цю справу, я вважатиму це за честь! — відповів воєвода по коротких роздумах.

— Ось і добре! Хто ще воліє піти на визволення братів-християн? Боярин Ступа візьме всіх, хто погодиться, у дружину.

— Я піду!.. І я!.. Та що казати: йдемо всі!..

Ярослав Осьмомисл у душі торжествував. На полювання з ним пішли майже всі молоді нащадки боярських родів. Зараз вони сп'яну зголосяться до війська. Цікаво, а чи багато хто з них, протверезівши, відмовиться? Що переможе: страх за своє життя чи гонор? Якщо князь Ярослав не помиляється, то переможе останнє. І ти, мій любий Олеже, отримаєш від мене у спадок поле, проріджене від будяків. Звісно, Ступою довелося пожертвувати. Та в грі шатрандж[15] завжди треба жертвувати меншими вілеями, щоб врятувати більші. Старий кінь, звісно, борозни не псує, але…

Того дня князь Осьмомисл уникав зустрічатися поглядом зі своїм воєводою. Той дивився на свого зверхника з деякою образою: за що ж ти мене так? Навіть не порадившись? Та князь мовчав…

…Похмільним ранком Мирослав Ступа взявся за своє останнє доручення як воєвода галицький: відвезти Бруно із Регенсбурга до кордону Руської землі. їхали вони кілька днів. Коли ж, нарешті, вони прибули до останньої прикордонної залоги, монах затягнув молитву. Його голос, напрочуд гарний, узяв за серце старого вояка.

— Бруно, друже мій! Ось вже кордон. Тут кінчається моя земля, а ген там — то ворожа, печенізька. Заради Бога, залишися тут. Ніяких печенігів ти не навернеш, а тільки занапастиш своє життя! Це ж дикий народ!

Чернець мовчки зліз із воза, взяв свою торбинку і пішов геть від руських воїнів. Відійшовши на кілька кроків, він обернувся, перехрестив своїх супровідників і сказав:

— Нехай вам святий Петро відчинить двері раю, як ви відкрили мені шлях до язичників! Амінь.

З того часу ніхто нічого не чув про Бруно з Регенсбурга. Та й не до нього було: галицька земля споряджала своїх синів у далекий похід…

Князь Осьмомисл не досяг своєї мети. Одразу ж після його смерті почалися нові крамоли боярські. Олег за допомогою поляків сів на галицький княжий стіл, та невдовзі його отруїли. Його зведений брат Володимир також недовго протримався. Та це вже інша історія. А наша історія тільки-но починається.