Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

на дуже серйозного худого хлопця. — Цих двох веселунів ти вже знаєш, Неракан i Езлі, сьогодні потішили нас на славу! — товариші тріумфально ляснули один одного в долоні. — А це розумник Евратон — наша ходяча бібліотека.

На підтвердження сказаного, високий чорнявий юнак без зайвої скромності додав:

— Якщо буде скрутно — звертайся.

Не чекаючи Даклара, представився рудоволосий усміхнений хлопець:

— Я — Анак.

«А все не так і погано», — подумав я.

— Це — Ортах, — продовжував знайомство доломарт. Невисокого росту багряношкірий хлопчина, почувши власне ім’я, поспішно піднявся. Болюча згадка про Мію підступно вжалила пам’ять. Ортах, намагаючись перегнутися через увесь стіл, щоб потиснути мені руку, ненароком перекинув глечика з водою. Клас зірвався реготом. Зніяковілий юнак присоромлено опустився на місце. І я, щоб якось підбадьорити тепер уже свого однокласника, повторив його «подвиг», що з моїм невисоким зростом виглядало кумедно. Та все-таки потиснув Ортаху руку.

— Ну, а це Заро, Хамар i Вакас. Цю трійцю i представляю нероздільно. Мене ти знаєш, — завершив Даклар.

— Не вистачає лише нашої втікачки, — в’їдливо кинув красень Хамар.

— Ця бездара ледве не спалила Університет, — зло додав Вакас.

— Я стояв під цим деревом! Ледве не підсмажився заживо! — обурився Анак.

— Не здивуюсь, якщо завтра оголосять, що кілька студентів загинуло, — стурбовано озвався Феной.

— Дівчисько необхідно покарати! — подав голос Заро. Даклар мовчав, опустивши голову. І я зрозумів, з якою навалою неприйняття і критики доводиться кожен день стикатися бідолашній білявці.

— Чому впевнені, що це зробила Делея? — раптом випалив я.

— А хто ж іще?!! — заревів розгніваний Клас.

— Якщо Делея бездара, як запевняє Вакас, то як їй вдалося викликати таку потужну блискавку? — не здавався я.

— А ти хоч сам в цьому щось тямиш? — огризнувся темношкірий Вакас, що було недалеким від істини. — Звичайно, це дівчисько на таке не здатне! Просто руки у неї не з того місця ростуть!

Трійця самовдоволено зареготала, решта підхопила тихішим сміхом.

— А якщо Айхо правий? — несподівано перебив всезагальні веселощі доломарт.

— Ти що, Дакларе?!!

— Досить захищати це дівчисько! Це ж був її показ, ми всі це знаємо!!!

— Виступ Делеї дуже сильний, — почав доломарт і усі замовкли. — Але те, що сталося потім, занадто навіть для геніального показу. Знаємо, що у Делеї зі стихіями не все гаразд, але це не схоже на помилку. Феноє, ти майстер по стихіях, скажи чесно, зміг би вчинити подібне?

Феной замислено підійшов до вікна, тонкі пальці торкнулись вольового підборіддя:

— Я, звичайно, зміг би спробувати… але не впевнений, що вийшло б. Така точність i така потужність…

— То як змогла таке зробити Делея? — спитав доломарт. Клас затих. Зацікавлені погляди стрибали то на Даклара, то на Феноя.

— Тому, що білявка бездара i їй не місце в нашому Університеті! — порушив тишу красень Хамар.

— Тихше, тихше, Хамаре, — несподівано, наче нізвідки, пропищав Майстер Шак. Ніхто й незчувся, коли Куратор увійшов до кімнати. — Я теж не в захваті від Делеї, але це не тобі вирішувати, кому місце, а кому ні в Університеті.

Хамар розгубився, бо зазвичай Шак підтримував його напади на бідолашну дівчину. Та й не секрет, що трійця Правиці у фаворі в Куратора. Аж тут раптом така немилість.

— Раджу всім змінити тему розмови, — у писклявому голосі Майстра зазвучали металеві нотки. — Завтра перший день навчання, краще подумайте про це!

Двері гучно грюкнули за Шаком, а здивовані спудеї переглянулися.

Розділ 5

Новий день привітно зустрів ласкавим осіннім сонцем. Лише згарище, що сумно чорніло посеред Університетського двору, нагадувало про вчорашній безлад.

Жовтавий Будинок Спудеїв весело виблискував у ранішніх променях своїми величними п’ятьма поверхами. Оксамитова зелень терас привітно усміхалася залитим сонцем мармуровим балконам, затінені ніші перешіптувались із різьбленими арками, а чудернацькі фігури казкових істот, наче суворі охоронці, пильно вдивлялися з висоти теракотових череп’яних дахів. Вище за Будинок Спудеїв у зморену небесну голубінь тягнулась хіба сіра споруда древньої Бібліотеки, ну i, звичайно, Університетська Вежа.

Кожен поверх Будинку Спудеїв жив свої життям. На першому красувалась величезних розмірів пишна трапезна і заразом зала для урочистих подій. На другому осіли першачки, так називали спудеїв першого порядку. Чим вище поверх, тим порядок вищий. Лише славнозвісна Правиця вже довгі роки заселялась на тому ж передостанньому поверсі у східному крилі.

Разом з кімнатами-спальнями та аудиторіями тут розмістилась простора зала з великим круглим столом та затишним каміном, де я вперше познайомився з однокласниками. Жовтуваті стіни прикрашали безліч портретів славетних викладачів та визначних спудеїв Правиці. Височенні стелажі з підручниками, древніми сувоями, табличками, в яких я нічого не тямив, займали майже весь вільний простір. У цій спільній залі Правиця готувалася до навчання, проводила час за диспутами i просто балакала ввечері перед сном.

Зі спільної кімнати можна потрапити до чотирьох кімнат-спалень, у яких жило по три студенти. Спочатку мене поселили в крайню кімнату до Даклара, Феноя i Евратона. Розумники вирішили взяти на поруки, як новачка, щоб не відставав. Та згодом Феной i Евратон збунтувались i не захотіли доставляти в спальню четверте ліжко, оскільки Ортах