Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

амністії. Переїхав до Одеси, де продовжував працювати за фахом. Олексу Сироту він пережив. Ледь не забув, він почав писати вірші і видав кілька збірок там таки, в Одесі. Редакційна передмова викликала нервову гикавку у втаємничених: «Автор давно і плідно працює над темою комуністичного виховання підростаючого покоління на прикладах високої моралі і традицій радянської сім’ї».

Олекса Сирота:

Віднайдену форму дружині прапорщика, звичайно, показали. Вона засвідчила, що саме у ній чоловік пішов на службу. Документи й гаманець він завжди брав з собою і клав до внутрішньої кишені кітеля. Коли згорток витягли з води, їх там не було. Експерти не виявили на одязі ніяких слідів крові, ножа чи кулі. Нічого, що свідчило б про насильницьку смерть власника.

Уявити, що прапорщик втопив свій мундир з принципових міркувань і блукає десь зараз по світу, в сімейних трусах і майці, було важко. Бо хоча людське божевілля і знає таку форму, як патологічна нехіть до одягу, у двомільйонному Києві голий вояка давно б уже втрапив комусь на очі. З усього випливала неприємна версія: комусь терміново знадобилися військова форма і документи. А після використання мундир втопили, військовий квиток знищили.

За той час, що минув, у Києві, та й по всій республіці, ніяких злочинів, де б фігурувала людина у формі прапорщика, або з його документами, не зафіксували. Перевірили Жуляни і Бориспіль - ніхто не брав квиток на прізвище людини, яку ми шукали. Щоправда, були ще військові каси на вокзалі, де частину квитків продавали за готівку - під документ. Але хто їх пам’ятає, точніше, хто до них придивляється - до людей, які стоять у черзі? Це ж вам не станція Березань. У нас по Києву-Пасажирському влітку одних тільки додаткових поїздів півсотні.

Що нам залишалося? Розробляти версію, що десь по світу бродить людина, схожа на прапорщика, тільки вже в цивільному, з його документами. Або він сам, теж у цивільному, і з власними документами. І ми почали з того, що мали зробити військові через три доби після таємничого зникнення: розіслали по всьому Союзу «об’єктивки» з детальним описом прапорщика і його фотографії з особової справи та сімейного альбому.

І злочинці, і міліція мають свої стереотипи мислення. Міліція вважає, що санаторно-курортні зони - то улюблене місце для схованки всіх підозрілих типів. А злочинці, які це добре знають, все одно вважають за краще зашитися поміж сотень і тисяч людей, які щільною масою лежать влітку вздовж Чорноморського та Балтійського берегів. Чому вони так роблять? Бо не дурні. І знають, що крім санаторію і турбази, де твою «ксіву» обов’язково зареєструють, є ще тьотя Сара, Маня, Катя, одноногий Петрович, Сидорович без пальців на лівій руці чи такий собі Місак Корян, які за червінця Алі-Бабу і сорок розбійників у приміщенні райвідділу міліції так поселять, що сама міліція і не здогадається.

Але я знав, що ця версія, як кажуть гравці в доміно, класичне «дубль-пусто». Бо в цей період по всьому Радянському Союзу не скоїлося такого злочину, для прикриття якого конче необхідно було вбити дебелого прапорщика зі спортивної роти єдине задля його документів. І не просто вбити, а так, щоб жодного сліду не залишилося на одязі. Кажеш, задушити? Руками чи зашморгом? Так от, щоб ти більше не ставив мені дурних запитань: в момент асфіксії спрацьовують рефлекторно певні фізіологічні функції організму, залишаючи на одязі недвозначні сліди. На брюках прапорщика нічого такого й близько не було. А потім, судячи з опису свідків, прапорщик, штангіст у минулому, мав таку тілесну конституцію, що вбити його можна було хіба що буфером паровоза. Тоді б залишилися сліди. Або застрелити, але про це ми уже говорили.

Ніхто не брав ощадкас, не грабував поштових вагонів, не вбивав банківських інкасаторів і не тікав із зони особливого режиму. Словом, не робив нічого такого, що однією розстрільною статтею більше, однією менше - вже б не мало значення. Але прапорщик зник, розчинився посеред двомільйонного міста, при сонячному світлі і на очах тисяч людей. Містика!

Я ще трохи покрутився із кутка в куток у своєму кабінетику і дійшов невтішного висновку. Усі мої резерви для мозкового штурму були давно вичерпані, тож залишалося робити те, чого я не любив. Брати ноги в руки і йти у спекотне місто, де скоро вже нікому буде професійно зварити для мене каву. Бо в «Мічігані» навпроти ЦУМу замість кави стали подавати соки. У «Дієті», що на Хрещатику, на другому поверсі спочатку забрали стільці, аби народ не розсиджувався, а потім заборонили варити подвійну. Затишну кав’яреньку на першому поверсі готелю «Дніпро» передали Інтуристу і простому люду стало туди зась. До того ж, навіть наші міліцейські посвідчення не діяли на мордатих швейцарів, бо усі вони раніше працювали у «найвищому будинку» на Короленка. Нині діючі телепні з цієї ж контори «засвітили» мою улюблену кав’яреньку на Постишева і зараз зазіхали на святе - розпивочну «Три сходинки», що на Свердлова, колишня Прорізна.

Залишалася «цариця Тамара», вона ж Тамара Володимирівна. В недалекому минулому - буфетниця з ресторану «Динамо». Там вона з усіма перегризлась і зараз доробляла до пенсії в кав’ярні у підземному переході на площі Калініна. «Я за своє життя накрала стільки, що зараз можу дозволити собі розкіш попрацювати чесно», - говорила вона в хвилини відвертості.

- А скільки ж це, Тамаро Володимирівно, - запитував я її, - треба вкрасти аби потім жити чесно? Суму прописом назвіть, будь ласка.

- То залежить, Олексо, то залежить… - ухилялася від відповіді кавова цариця.

У підземному переході двоє немолодих сержантів міліції, з тих, що прийшли на службу разом зі Старим, ліниво ганяли тіток з квітами. Ті підхоплювали свої кошики з квітучою флорою і перебігали на протилежний бік Хрещатика. Старі лягаві повагом робили по переходу коло пошани і знову