Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичайне сільське подвір'я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти залишила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро повернулась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічого не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемішалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти передаси мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напевно, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти підеш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом усе владнається, повернешся по мене. Я трохи боялася чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Сказала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, перебувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, назавжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету свого життя…

Потрібно було швидко зникнути в лісах, щоб Ахруман не встиг оговтатись. Ти сказала, що могла б перенестися туди, не змигнувши й оком, та Ахруман може нас відчути за проявами сили, тому знову мене покинула, а коли повернулася, вела за собою чорного, як вугілля, коня.

…Ось ми на його спині. Він не біжить — він летить. З такою шаленою швидкістю я ніколи не рухалася. Все навколо зливається в одну зелено-жовто-блакитну довгу пляму. Я спочатку навіть не можу дихати, та згодом звикаю. Дивно, але я не відчуваю незручності, хоч їду верхи вперше. Я розумію, що то не звичайний кінь. Ми летімо цілий день.

…Почало сутеніти, вдалині з’явилися верхів’я дерев. Ми зупинилися. Злазячи з коня, я не втрималась і полетіла сторч головою. Ти підхопила мене й поставила на ноги. А кінь, постоявши хвильку, глянув на нас майже людськими очима і зник. Я дивилась на тебе, на ліс, у який мені зовсім не хотілося йти…

…Темрява. Потужний спалах світла. Бачу дві постаті. Одна твоя, інша — Воронова. Я біжу на допомогу, та наштовхуюсь на невидиму стіну, яка мене не пускає. Знову спалах світла: це Ворон кинув у тебе вогняну кулю, але ти ухилилась. Крізь темряву чую крик: «Вона не буде твоєю, Ахрумане!» Знову спалах — Ворон кидає дві вогняні кулі, і водночас, поки ти від них ухиляєшся, роздвоюється, і тепер перед тобою два Ворони. Один кидає кулю, а інший час обходить тебе ззаду і нападає. Знову темрява. Я хочу пройти до тебе. Кличу водяну силу, та води немає навколо, і я нічим не можу зарадити. Чую Ахруманів сміх і голос: «А тепер до джерела!». І твій здавлений крик: «Тікай до лісу. Там чугайстри допоможуть!»

… Сама не своя біжу до лісу. Хочу кричати, та не можу вичавити з себе жодного звуку.

На цьому Дзеваннина оповідь обірвалася. Рута подивилась на Віта. Той же, вмостившись зручніше, продовжив.

— Так ось. Саме приліг я спочити після трудів праведних. Так добре поганяв того дня злиднів — аж до сьогодні тішуся. Та не встиг я вхопити сон за бороду, як почув крик, гамір. Я стрімголов на двір. Там спалахи. Пішов я на них, коли просто на мене налітає хтось малий, переляканий, хоче щось сказати — і не може. Ніби людина, а придивився — це ж русалинка. Що її сюди принесло? А вона щось лепече, плаче, не може зупинитися. Ні, думаю, не піду я туди сьогодні. Заберу її, нехай відійде, прийде до тями, а там побачимо. Звісно, приспав я її, щоб не тривожилась, а на ранок вона мені розповіла те все, що й тобі щойно. І все просила — підемо до Джерела Забуття шукати Рутенію.

Ніяк не міг пояснити, що їй до Джерела і близько підходити не можна. Якщо до Джерела підійде русалка, ніщо її не втримає — нап’ється. Але так вже вона хотіла тебе знайти, що мусив я сам щодня шукати тебе по лісі, а на двері закляття накладав, щоб Дзеванна не могла їх відчинити, а то б побігла за мною. Шукай потім вас обох…

— Але ж ти знайшов, Віте! Ти знайшов її! — вигукнула Дзеванна й подивилась на Рутенію. Та вже майже спала.

— Г-м-м, хто кого знайшов, це ще питання. Якби не Рутенія, не знаю, де б я зараз був, і хто що зі мною робив би, — сказав чугайстер. — Ну, годі теревенити, гайда спати, ранок від вечора мудріший.

Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Князя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку. Вогнище палахкотіло і миготливо висвітлювало простору кімнату. Яр наблизився до Діви і зазирнув їй у вічі, в яких палала пристрасть. Всі думки миттю вилетіли з княжої голови, поступаючись місцем б’ючкому бажанню. Так було від початку їхнього знайомства. Він зрозумів одразу: вона буде його, їхні душі народжені, щоб бути разом! З часом почуття не потьмяніли, а навпаки, підсилилися.

— Коханий, ходи до мене… —