Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— То чому саме тепер ти мені про це розповідаєш?

— Ти досягла повноліття. Посвята… — тихо мовила мати.

Я зрозуміла… Кожна русалка, досягнувши повноліття, має пройти посвяту в дорослість. Це дуже складний обряд, його мета — повне звільнення магічних сил. Після обряду пута, що стримують мої сили, зникли б. Я не могла б далі ховатися від Ворона.

Я мусила будь-що уникнути обряду. І ми вирішили втекти. Кілька днів готувалися в дорогу. Планували перебратись до якогось озера в Орії, подалі від Рати, і жити там тихим і спокійним життям. Не так сталось, як бажалось.

Ми покинули домівку і рушили вниз по Раті, до Інгулу. Було страшно і сумно. Хотілося назад.

Моя таємниця, напевне, відкрилась іще комусь. Кому, не знаю. Хтось підслухав нас і доповів Ахруману. Втомлені і виснажені, ми досягли берега Інгулу в Орії. Там Ахруман на нас і чекав.

— Вирішили від мене втекти? Від мене, Ахрумана Чорного Ворона?! — Він зареготав.

— Не чіпай її! Вона не для тебе! — заступила мене мати.

Тим часом відьмаки оточили нас зусібіч. Втікати було нікуди.

— Ну-ну! Що ви проти мене вдієте? Ти, нікчемна слабка русалка, і твоя безсила донька? — Він по-зміїному посміхнувся.

— Не наближайся до нас! — повторила моя мати тихо.

— А то що? Звабиш нас? Це ж усе, що вміють русалки!

Ми з мамою стали спина до спини. Коло відьмаків стискалося. Ахруман підскочив до нас, схопив матір за волосся і жбурнув у пісок. Я кинулась на допомогу, та якийсь відьмак схопив мене. Я не могла й поворухнутися. Ворон підійшов до матері й… ударив її ногою, потім ще раз. А потім ударив у серце. Я оніміла. Крик застряг у мене в горлі, мені хотілося його вбити на місці, вбити жорстоко, щоб він страждав, страждав у сто разів сильніше, ніж моя мама і я разом. Та я нічого не могла вдіяти. А він лише посміхнувся, струшуючи пісок з одягу.

— Все, тепер ти моя, — прошепотів він, підійшовши впритул.

— Я ніколи не буду твоєю! Радше вб’ю себе! — Я плюнула йому в лице.

— Дарма, — сказав він і схопив мене за горло.

І раптом, невідомо звідки, з’явилася ти, Руто! Ти!

Ти звільнила мене, але, на жаль, не встигла врятувати маму!

Ти вилетіла з-за пагорба, мов вихор. Я не встигла змигнути оком, як Ахруманові відьмаки були мертві. Ти рухалась так швидко, що навіть Ахруман не відразу збагнув, що діється. Він випустив мене з рук і повернувся до тебе.

Ви стояли мовчки. Між вами іскрилось повітря, клубочився туман. Ахруманове обличчя перетворилось на маску, очі на щілинки, а губи рухались, вимовляючи закляття. Твої ноги почали тремтіти, і я зрозуміла: ти втрачаєш сили. Я мала щось вдіяти. Озирнулась. І побачила за своєю спиною води Інгулу. «Та я ж русалчина донька! Я маю силу! Я мушу нею скористатися!» Сама не своя, не знаючи, як тією силою керувати, я кричала закляття, та це не діяло. Я дивилась, як ти стояла, ледь жива, і як виблискували Ахруманові очі-щілинки.

Я заплющилась і в розпачі закричала. Ніколи в житті я так не кричала. Перед очима постала мамина смерть, а тоді — ті дні, коли ми були разом… Моїми вустами кричав сам відчай. Мабуть, після того я вже ніколи не зможу плакати. Все своє горе я вклала у той крик. А коли розплющила очі, то побачила величезний водяний стовп. Він стояв, готовий до наказів. Поворухнула рукою праворуч — він гойднувся, ворухнула рукою ліворуч — він слідом за нею. І я зрозуміла, що маю робити.

Повернулась до вас. І саме вчасно: ти падала. Тієї ж миті я направила руку на Ахрумана. Водяний стовп з неймовірною силою шубовснув на нього. За мить берег спустів. Я дуже сподівалася, що Ворон зазирнув смерті у вічі. Певно, так і було, та погляд її був недовгий.

Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отямилась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням.

Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стріхи звисали житні снопики, поруч валялося лахміття, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я можу відтворити лише уривками.

…Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. Подаєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх друзів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охороняють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєднатися. І по дорозі