Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Звісно, — Стівен підвівся теж, — нічого особистого.

Описуючи у своєму записнику певний аспект характеру мадам Азер та свої заплутані почування, Стівен використав кодове слово «пульс». Він вважав це слово досить таємничим, але воно добре передавало його відчуття, що життя мадам Азер б’ється у якомусь іншому ритмі, відмінному від ритму її чоловіка. Це слово також описувало незвичайний вплив її фізичної присутності. Ніхто не міг би носити її сукні настільки природно, як вона. Тільки на ній її туалети виглядали правильно. Значну частину дня вона проводила у ванні або за зміною одягу, і за нею завжди тягнувся шлейф трояндового мила або шампуню, коди вона проходила повз. Увесь її одяг більше відповідав моді, ніж у інших жінок міста. Стоячи або сідаючи, вона несла себе з величною добропристойністю. Опускаючись у крісло, вона так близько тримала ступні, що, мабуть, під спідницями її коліна теж торкалися одне одного. Підіймаючись, вона не спиралася на руки — здавалося, що встати їй допомагають лише грація та пристойність. Її білі руки ледь торкалися приборів під час сімейної вечері, а губи ніколи не залишали слідів на келиху. Одного разу Стівен помітив, що на мить скло бокалу зчепилося із тоненькою шкірою її губи, але коли вона поставила бокал на стіл — на його сяючій поверхні не лишилося і сліду. Вона помітила, як пильно Стівен дивився на той бокал.

А проте, незважаючи на всю формальність її ставлення до нього, на церемонну природність її манер, Стівен все ж відчув щось у ній і назвав це її пульсом. Неможливо сказати, чому в нього склалося саме таке враження: може, через тоненькі білі волосинки на її руках, або в цьому винна кров, що якось вдарила їй в обличчя під ледь помітними веснянками на щоках, але Стівен відчув у ній інше палке життя, ніж те, котре вона вела у спокої та заборонах будинку свого чоловіка з його овальними блискучими порцеляновими ручками на дверях та ретельно викладеним паркетом.

Тиждень по тому Азер запропонував Меро запросити Стівена обідати разом із робітниками у кімнаті в задній частині фабрики. Там стояли два-три довгі столи і можна було поїсти, а обід робітники приносили з собою або ж купували те, що готувала беззуба жінка у білому платку.

На третій день посеред загальної бесіди Стівен раптово встав.

— Вибачте, — пробурмотів він, перш ніж вибігти з кімнати.

Жак Боне, старий робітник фабрики, вийшов за ним та побачив, як Стівен стоїть обіпертий на стіну будівлі. Жак дружньо поклав руку йому на плече та поцікавився, чи все з ним гаразд.

Обличчя Стівена зблідло, з лоба стікали краплі поту.

— Зі мною все добре, — відповів він.

— Що сталося? Ви погано себе почуваєте?

— Мені, мабуть, занадто спекотно. Зараз покращає, — він витягнув носовичок і протер обличчя.

— Може, ви зайдете та доїсте? — запропонував Боне. — Той кролик, приготований старою, виглядає апетитно.

— Ні! — Стівена взяли дрижаки. — Я не піду, вибачте.

Він викрутився з-під турботливої руки Боне і швидко пішов у напрямку міста.

— Перекажіть Азеру, що я буду пізніше, — кинув він через плече.

За вечерею Азер запитав, чи він одужав.

— Так, дякую, — відповів він. — То нічого серйозного, просто в голові запаморочилось.

— Запаморочилось? У вас проблеми з кровообігом?

— Я не знаю. Може, щось не те з повітрям. Може, це вилив якоїсь речовини, яку використовують для фарбування, я не знаю. Мені іноді важко дихати.

— Вам треба порадитися з лікарем. Я домовлюся за прийом.

— Дякую, не треба. Нічого серйозного.

Погляд Азера виражав щось схоже на подив.

— Я думаю, що ви не в найкращому стані. Я міг би без проблем...

— Заради Бога, Рене, — перебила його мадам Азер, — він же сказав, що немає про що хвилюватися. Чому б вам не залишити його у спокої?

Азер з гучним стуком поклав на тарілку виделку. Коротку мить на його обличчі читалась паніка — як у школяра, котрого спіткала поразка, але який водночас не може зрозуміти правила гри, котрі дозволили його супернику виграти.

Потім він уїдливо всміхнувся, як людина, яка знає як треба, але вирішує не сперечатися і таким чином тимчасово потурає своїм підлеглим. Він з перебільшеною легкістю повернувся до дружини.

— Люба, а ти чула свого менестреля знову, коли блукала містом?

— Я не блукала, Рене, я ходила у справах.

— Звичайно, люба. Моя дружина, месьє, таке таємниче створіння. — зауважив він вже до Стівена. — Вона — як той струмочок у піснях. Ніхто не знає, куди вона плине та де закінчиться її подорож.

Стівен міцно стиснув зуби, щоби не стати на захист мадам Азер.

— Не думаю, що месьє Рейзфорд знає цю пісню, — відповіла мадам Азер.

— Може, месьє Берар заспіває її, — Стівен і не помітив, як сказав це вголос.

Мадам Азер розсміялася раніше, ніж змогла себе втримати. Замаскувавши сміх кашлем, вона трохи почервоніла під пильним поглядом свого чоловіка. Обличчя